— Помовч хоч одну хвилину! Я роблю тобі послугу!
— Послугу? Та невже? Оце дорога, мабуть, послуга! Ану, послухаймо!
— Тоді трохи помовч і дай мені сказати...
— Гаразд! Чудово! Я вже мовчу!
— От і добре.
— Я німий, як могила. До речі, це буде твоя могила!
— Ну, тоді...
— Цікаво, чи зумієш ти придумати хоч якесь виправдання, яке варто було б почути! Мені щось не дуже віриться...
— Та замовкни вже, будь ласка!!!
Чарівник несподівано підняв руку, і я відчув тиск на зовнішній бік бульбашки. На деякий час мені й справді довелося замовкнути.
Хлопець відсапнув, пригладив волосся й поправив манжети, хоч потреби в цьому не було.
— Отже, — почав він. — Я справді став на два роки старший, як ти правильно зауважив. І на два роки досвідченіший. Я мушу тебе попередити: якщо ти не поводитимешся як слід, я не каратиму тебе Спрямованим Закляттям. Ні. Ти ніколи не відчував Вивертання Шкіри? А Роздирання Сутності? Звичайно, відчував. З такими, як ти, інакше не впоратись[12]. Отож-бо й воно. Краще не дратуй мене.
— Це ми вже знаємо, — відповів я. — Тільки пам’ятай: ти знаєш моє ім’я, а я — твоє. Спробуєш покарати мене — я відповім тобі тим самим. Тож ніхто з нас не виграє, обом буде непереливки.
Хлопець зітхнув і кивнув:
—Так, правда. Нам обом, напевно, слід заспокоїтись.
Він згорнув руки на грудях і кілька секунд похмуро зирив на мою бульбашку[13].
Я й собі похмуро спостерігав за ним. Обличчя його було таким же змореним й блідим — принаймні та його чаcтина, яку я бачив, бо якнайменше половину його затуляла справжня грива. Гарантую, що зачіска цього хлопчини не знала ножиць відтоді, як я зустрічався з ним востаннє: довжелезні пасма спадали йому на плечі чорним засмальцьованим водоспадом.
Що ж до всього іншого, то хлопець, безперечно, трохи подужчав, але не так виріс, як витягся, наче бур’ян, і до того ж вельми незграбно. Ніби якийсь велетень схопив його за голову й ноги, рвонув як слід, а потім покинув: груди вузькі, наче веретено, руки й ноги довгі й ніби ростуть не туди, куди треба, а пальці більше пасували б мавпі.
Його вбрання лише підсилювало цю незграбність: піджак — такий тісний, немовби його намалювали просто на тілі, кумедне довге чорне пальто, черевики з гострими, мов кинджали, носаками, а з кишені стримить носовичок з мереживом, завбільшки з невеличкий намет. Відразу було помітно: хлопчиськові здається, ніби він неабиякий красень.
Тут було з чого покепкувати, проте я вирішив зачекати з цим. Я швиденько оглянув кімнату — то була, напевно, якась особлива кімната для виклику духів в урядовій будівлі. Підлогу було вистелено штучною деревиною — гладенькою, без жодної гілочки, галузки чи щілини, саме такою, як треба для малювання пентаклів. У кутку стояла скляна шафа з крейдою, лінійками, циркулями, свічками й папером. У сусідній шафі громадилися баночки й пляшечки з кількома десятками різновидів пахощів. Більше в кімнаті не було нічогісінько. В одній із білих стін квадратне віконце визирало в темне нічне небо. Освітлювало кімнату понуре ґроно голих лампочок, що звисали зі стелі. Одні-єдині залізні двері було взято зсередини на засув.
Хлопчисько нарешті закінчив свої роздуми, знову поправив манжети й насупився. Обличчя його трохи скривилося — чи зі спроби здаватися поважнішим, чи з болю в шлунку: цього я напевно вам не скажу.
— Бартімеусе, — врочисто почав він, — вислухай мене уважно. Слово честі, я щиро шкодую, що мусив знову тебе викликати, проте вибору в мене немає. Обставини змінились, і поновлення знайомства піде на користь нам обом.
Він помовчав, сподіваючись, ніби я скажу щось до діла. Дзуськи! Бульбашка залишилась каламутною й нерухомою.
— В цілому, — провадив він, — усе просто. Уряд, членом якого я нині є[14], має намір цієї ж зими висадити військо в американських колоніях. Війна, вочевидь, дорого коштуватиме обом сторонам, але, оскільки колонії вперто не коряться волі Лондона, запобігти кровопролиттю не вдасться. Заколотники чудово організовані, в них є свої чарівники, навіть досить могутні. Щоб подолати їх, ми відрядимо туди великий загін магів-воїнів — у супроводі джинів та менших демонів.
Отут уже я обізвався. Посередині бульбашки відкрився рот:
— Програєте ви цю війну! Ти в Америці бував? А я там жив двісті років, щоправда, з перервами. Там така глушина, що кінця-краю не видно. Заколотники відступлять, затягнуть вас до нескінченної партизанської війни — і врешті-решт виснажать.
— Ні, ми не програємо. Але виграти буде непросто, твоя правда. Там загине чимало і людей, і джинів.
12
На жаль, він мав рацію. Мені доводилося зазнавати й того, й другого. Вивертання Шкіри особливо нестерпне. Ворушитись тоді важко, а говорити майже неможливо. М’які меблі після такого відразу можна викинути...
13
Бульбашка тепер нерухомо висіла десь за метр над підлогою. Її поверхня скаламутніла, тож чудовиська, що сиділо всередині, майже не було видно.
14
Тут він знову пригладив волосся. Ця звичка без упину чепуритись когось мені нагадувала - тільки я ніяк не міг пригадати, кого саме.