— Я працюю в Міністерстві внутрішніх справ.
— Внутрішніх справ? Там, де працював Андервуд? — бізон підняв брови. — Виходить, дехто все-таки вирушив слідами колишнього наставника...
Хлопчина прикусив язика:
— Неправда. Це його ніяк не стосується.
— Може, дехто ще почувається трохи винним у його смерті...[15]
Хлопець почервонів:
— Що за бридня! Мені порадила вступити туди моя нова наставниця...
— Еге ж, еге ж! Вельмишановна панна Вайтвел. Дивовижна особа![16] — я уважно оглядав його, дедалі більше захоплюючись новим завданням. — А вбрання тобі теж вона підбирає? Що це за циркове трико? Крізь нього можна прочитати ярлика на твоїх трусиках! А оці твої манжети...
— Ця сорочка дуже дорога! — визвірився хлопець. — Міланський шовк! А широкі манжети нині в моді...
— Вантузи з мереживом, та й годі! Як це тебе протягом досі не звіяло! Я б на твоєму місці обрізав їх і пошив собі другий костюм. Незгірший за цей. Або гарненький чіпок на голову..
Помітно було, що ці кпини з його вбрання зачіпають хлопця більше, ніж згадки про Андервуда. Еге ж, за два роки його вдача таки змінилася... Він спробував затамувати свій гнів, щохвилини поправляючи манжети й пригладжуючи волосся.
— Поглянь на себе! — провадив я. — Скільки нових маленьких звичок! Ти, мабуть, наслідуєш своїх любих чарівників...
Він поспіхом опустив руку:
— Аж ніяк!
— Ти, мабуть, і в носі колупаєш точнісінько, як панна Вайтвел. Ти так стараєшся бути схожим на неї!
Неприємно, звичайно, повертатися в світ людей, та мене все-таки тішило, як цей хлопчисько аж пересмикувався з люті. Я навіть дозволив йому кілька разів шалено підскочити у своєму пентаклі.
— Ти ж не забув, — весело закінчив я, — що на додачу до виклику я завжди пропоную приємну бесіду? Так би мовити, «в навантаження»?
Хлопець зі стогоном затулив обличчя:
— Може, мені краще померти?
Мені трохи полегшало. Будь-що основні засади наших відносин залишились незмінні.
— Гаразд, — погодився я. — Розкажи мені про цю вартову службу. Кажеш, там усе просто?
— Так, — підбадьорився хлопець.
— Проте від неї залежать і твоя робота, й навіть життя?
— Саме так.
—Але нічого небезпечного чи складного в ній немає?
— Ні. Ну.. — він помовчав.
Бізон сердито стукнув ратицею:
— Далі!
Хлопчина зітхнув:
— У Лондоні з’явилась якась нечиста сила — вельми небезпечна. Не марид, не африт і не джин. Жодних магічних слідів вона по собі не залишає. Минуло! ночі вона розгромила половину Пікаділлі. І «Піннове магічне знаряддя» теж.
— Справді? А що сталося з Сімпкіном?
— З фоліотом? Він загинув.
— Ой-ой-ой, який жаль![17]
Хлопець стенув плечима:
— Я певною мірою відповідаю за безпеку в столиці. Всю провину хочуть звалити на мене. Прем’єр-міністр лютує, а наставниця не хоче мене захищати.
— Що ж тебе здивувало? Я казав тобі, що за штучка ця Вайтвел.
Хлопчина спохмурнів:
— Вона ще пошкодує за своє віроломство, Бартімеусе! Краще не марнуймо час. Мені треба, щоб ти стояв на варті й вистежував нападника. Іншим чарівникам я так само накажу, щоб вони вислали своїх джинів. Що ти на це скажеш?
— Закінчуй швидше, — відповів я. — Яке це завдання? І на яких умовах?
Він сердито поглянув на мене з-за свого лискучого розпатланого волосся:
— Я пропоную таку саму угоду, як минулого разу. Ти служиш мені, не розголошуючи мого справжнього імені. Якщо ти будеш сумлінний і зведеш кепкування до мінімуму, твоя служба триватиме недовго.
— Я хочу знати точний термін. Щоб не залежати від твоїх примх.
— Гаразд. Півтора місяця. Для тебе це одна мить.
— А мої точні обов’язки?
— Загальний багатоцільовий захист господаря, тобто мене. Охорона певних місць у Лондоні. Переслідування та визначення невідомого лиходія, що має надзвичайну силу. Як це тобі?
— Охорона — добре. А ось щодо захисту... надто вже широко. Може, не треба?
— Тоді я не зможу бути певен, що ти дбатимеш про мою безпеку. Жоден чарівник від такого не відмовиться[18]. Інакше ти за першої-ліпшої нагоди застромиш мені ножа в спину. То як, ти згоден?
— Згоден.
— Тоді будь готовий прийняти своє завдання!
Він підняв руки й випнув підборіддя. Це не справило на мене великого враження, бо йому в очі без упину лізло волосся. Відразу було видно, що це звичайний чотирнадцятилітній шмаркач.
15
Два роки тому Натаніель - унаслідок низки крадіжок та обманів - став (деякою мірою) причиною смерті свого наставника. Тоді це серйозно мучило його совість. Мені було цікаво поглянути, чи позбувся він тих мук, чи ні.
16
Це лише так звана іронія. Насправді панна Вайтвел - особа напрочуд бридка. Довготелеса, сухорлява, руки й ноги - як жердини. Мені завжди було дивно: як вона не загоряється, закидаючи ногу за ногу!
18
Отут він помилявся: був один чарівник, що зневажив будь-які умови захисту — й просто довірився мені. Це, зрозуміло, був Птолемей. Але ж то унікальна особа — іншої такої не було, немає й не буде!