А тим часом на мене чекали робота, небезпека й дощ.
***
З-під статуї мені було видно три вулиці з семи. Вздовж усіх трьох тяглися вітрини багатих крамниць — темні й примарні, загороджені сталевими ґратами. В нішах над дверима жевріли лампочки, та за потоками дощу їхнє світло поширювалось недалеко. Бруківкою струменіла вода.
Аж тут на лівій вулиці щось заворушилось. Котяча голова обернулася туди. Щось упало на підвіконня на першому поверсі. Тоді з хвилину посиділо там, мов чорна пляма в темряві, а потім одним пружним порухом ковзнуло з підвіконня й попливло стіною, звиваючись по щілинках між цеглинами, мов тоненька доріжка гарячої патоки. Біля підніжжя будинку воно впало на бруківку, знов перетворилось на чорну пляму, випустило ніжки й почапало в мій бік.
Я уважно спостерігав за цим, не ворухнувшись ані на дюйм.
Чорна пляма дісталася перехрестя, перейшла кілька калюжок і скочила на постамент. Лише тут я побачив, що це насправді гарненька спанієлька з великими карими очима. Спанієлька зупинилася навпроти кота, постояла й рішуче обтрусилася.
Бризки полетіли на всі боки, зокрема і в писок котові.
— Красненько дякую, Квізл! — обізвався я. — Ти, напевно, вирішила, що я ще не зовсім змок!
Спанієлька моргнула, винувато схилила голову й дзявкнула на знак вибачення.
— І нема чого тут приндитись, — вів я далі. — Я ж не бовдур з-поміж людей, якого можна причарувати сльозами в очах 1 жмутком вимоклої шерсті. Не забувай: я чудово бачу тебе на сьомому рівні, з усім уздром.
— Нічого не можу з собою вдіяти, Бартімеусе, — спанієлька задерла задню лапу й невимушено почухала собі за вухом. — Це все через оцю таємну роботу. Вона вже стає моєю другою натурою. Тобі ще пощастило: ти сидиш під пам’ятником, а не під ліхтарним стовпом.
Я не відповів на цей закид.
— Де ти була? — натомість запитав я. — Спізнилася на дві години!
Спанієлька втомлено кивнула:
— Даремна тривога на складі шовкової крамниці. Двом фоліотам щось приверзлось. Я мусила обшукати цілий склад, перш ніж виявила, що все гаразд. От дурні новачки! Довелось їх, звісно, трохи покарати...
— Куснути за п’яти?
Собачий писок ніби скривився в посмішці:
— Еге ж.
Я посунувся, звільнивши для Квізл трохи місця в центрі постаменту. Там анітрохи не було сухіше, просто це було більше по-товариськи. Вона сіла поруч і пригорнулася до мене.
— Правду кажучи, я розумію їх, — зауважив я. — Вони хвилюються. Все через цей дощ. І через те, що сталося із Зеноном. Та й постійні виклики їх не заспокоюють. Це врешті виснажує їхню сутність.
Квізл поглянула на мене круглим цуценячим оком:
— І твою теж, Бартімеусе?
— Ні, це я так, заради красного слівця. Зі мною все гаразд.
Щоб довести це, я вигнув спину розкішним котячим порухом — від кінчиків вусів до кінчика хвоста.
— Отак буде краще. Нічого, бачив я й дещо страшніше. Просто якийсь зарозумілий біс ховається в темряві. Тільки б відшукати його, а впораємось ми з ним заввиграшки.
— Щось ніби Зенон говорив так само...
— Хіба я пам’ятаю, що там говорив Зенон? А де тепер твій хазяїн? Ховається під дахом?
Спанієлька тихенько буркнула:
— Присягається, що він недалеко від мене. Тобто у Вайт-голлі. А насправді, мабуть, сидить у якійсь пивничці для чарівників: в одній руці — склянка, в другій — панянка[23]...
Я пирхнув:
— То ось він який?
— Еге ж. А твій?
— Такий самий. Чи ще гірший. У нього в кожній руці по склянці й по панянці.
Спанієлька лагідно заскімлила. Я поволі звівся на ноги.
— Доведеться нам, мабуть, помінятись місцями, — запропонував я. — Я патрулюватиму звідси до Сого й назад, а ти погуляй Джибет-стрит, між отими крамницями, аж до Музею.
— Краще я трохи перепочину, — мовила Квізл. — Я втомилася.
— Гаразд. Ну, то щасти тобі.
— Щасти.
Спанієлька понуро схилила голову. Я вийшов на краєчок постамента, під дощ, і хотів би уже стрибнути вниз, коли ззаду долинув голосок:
— Бартімеусе!..
— Що, Квізл?
— Нічого, нічого.
— Що сталося?
— Просто... ні, це не просто фоліоти. Я теж хвилююся.
Кіт повернувся назад і трохи посидів поряд, лагідно обкрутивши спанієльку хвостом.
— Не хвилюйся, — сказав я. — Північ уже минула, а ми ще нічого не бачили. Ця тварюка щоразу з’являлася десь опівночі. Тож не бійся нічого, хіба що довгого, нудного сторожування.
23
Оце вже була брехня. Попри розкішні сорочки й патли - чи, може, саме через них, - я жодного разу не помічав, щоб Натаніеля цікавили дівчата. Судячи з усього, коли він зустрічає дівчину, вони обоє з криком розбігаються в різні боки. Одначе, як і всі джини, я в розмовах зазвичай перебільшую вади свого хазяїна...