А звідси, зрозуміло, випливало, що я мушу вирушити за незнайомцем усередину музею[27].
Орел злетів, промчав над стежкою, пролетів над ґанком 1 сів між колонами портика. Попереду були міцні бронзові двері музею, та незнайомець, як і досі, не став шукати легкої дороги й замість дверей пробрався до музею прямісінько крізь кам’яну стіну. Шлях не вельми елегантний, але враження справляв таке, що я трохи злякався й вирішив почекати зо дві хвилини, щоб тим часом пошукати слідів у свіжій купі каміння.
Отвір у будівлі скидався на чорну роззявлену пащу. З досить далекої відстані я зазирнув усередину — до вестибюлю. Все було тихо. На жодному з рівнів ніщо не ворушилося. Купа трісок, битого каміння та ще уламок вивіски з веселим написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БРИТ...» показували мені дорогу. В повітрі стояла густюща хмара пороху. Стіну ліворуч було проламано. Я прислухався — здалека, з-за невпинного шурхоту дощу, долинули чіткі звуки розбиття неоціненних музейних пам’яток.
Я випустив у небо ще один Спалах — на випадок, якщо той ледацюга-фоліот усе-таки зробить ласку поглянути сюди. Тоді змінив подобу і увійшов до будівлі.
Розлючений мінотавр[28] суворо оглянув зруйнований вестибюль. З ніздрів у нього клубочилася пара, кігтисті руки шукали жертви, ратиці нетерпляче рили бруд. Хто наважиться кинути виклик такому чудовиську? Ніхто! Тим паче, що в наступній кімнаті, як я й очікував, нікого не виявилось. От і гаразд! Чудово! Тоді доведеться завітати до наступного залу. Дурниця! Мінотавр затамував подих і навшпиньки прокрався крізь уламки до пробитої стіни. І тихесенько зазирнув в отвір.
Темрява. Дощ тарабанить у шибки. Під лога засипана уламками амфор та фінікійських горщиків. Здалека чути брязкіт розбитого скла. Цей лиходій досі на кілька залів попереду мене! Гаразд. Мінотавр хоробро попрямував уперед.
Кілька наступних хвилин ми з ним досить повільно гралися в коти-мишки. Я щоразу повторював те саме спочатку: новий зал — порожнеча — гуркіт далеко попереду. Цей шкідник далі собі весело шкодив, а я боязкувато прокрадався за ним, без особливого бажання його наздоганяти. Еге ж, цього разу Бартімеус не квапився виявляти свою звичайну сміливість. Може, я чинив надто обережно, але пам’ять про сумну Зенонову долю змушувала мене вигадувати якийсь певний спосіб не бути вбитим.
Судячи з руїни, що панувала в залах, крізь які я проходив, це все ніяк не могла накоїти людина. Хто ж тоді тут попрацював? Африт? Можливо, але це не в його дусі. Африти, скажу я вам, полюбляють магічні атаки — високопотужні Вибухи чи Пекельні Закляття, а тут не було жодних слідів магії, тільки брутальна фізична сила. Марид? Те саме, і до того ж я напевно відчув би вже його магічну присутність[29]. А тим часом я не бачив тут жодного зворотного зв’язку. Всі зали були порожні й холодні. Це збігалося з тим, що хлопчина розповідав мені про попередні напади: тут, вочевидь, не було й сліду жодного духа.
Щоб остаточно переконатись, я послав уперед невеличкий магічний Імпульс до чергової діри, звідки було чути гуркіт. І заходився чекати, коли цей Імпульс повернеться до мене: чи послаблений (якщо там немає нічого магічного), чи посилений (якщо там ховається щось потужне).
На мій превеликий подив, Імпульс не повернувся взагалі.
Мінотавр замислено потер собі писок. Дивна, але знайома річ... Десь ніби таке вже траплялося!
Я прислухався, стоячи біля отвору. І знову не почув нічого, крім далекого гуркоту. Мінотавр прослизнув у діру...
І опинився у величезній галереї, вдвічі вищій за решту залів. Дощ стукотів у високі прямокутні вікна десь під стелею, і звідкілясь — можливо, з якоїсь далекої вежі — струменіло непевне світло, що трохи осявало верхні частини предметів. Галерея була повна велетенських, огорнутих темрявою, стародавніх статуй: два ассирійські джини-воротарі — крилаті леви, що колись охороняли Німродову браму[30]; різноманітний натовп єгипетських богів та духів, вирізьблених із десятків сортів каменю і увінчаних головами крокодилів, котів, ібісів та шакалів[31]; велетенські скульптури священних жуків-скарабеїв; саркофаги давно забутих жерців і, передовсім, фрагменти висічених з єдиного моноліту статуй великих фараонів: уламки облич, пальців, рук, ніг, тулубів, викопані з піску та привезені вітрильниками чи пароплавами до сірих північних земель.
За інших обставин я охоче погуляв би тут, шукаючи обличчя давніх друзів чи господарів, та зараз мені було ніколи. Аж до середини галереї тягся чіткий коридор; кілька дрібних фараонів уже лежали обабіч нього, мов скраклі, а двоє-троє богів стояли ближче один до одного, ніж дозволили б собі це в житті. З ними в бешкетника труднощів не виникло, а деякі більші скульптури, здається, все-таки стали йому на заваді. Посередині галереї — просто на дорозі в нападника — стояла велетенська фігура Рамзеса Великого на троні, заввишки метрів з дев’ять, вирізьблена з суцільної гранітної брили. Верхівка його корони тихенько тремтіла, з темряви біля її підніжжя лунав приглушений скрегіт — напевно, незнайомець силкувався відіпхнути Рамзеса з дороги[32].
28
Ця істота гарантовано навіє жах на будь-яку людину. Якщо хочете когось смертельно перелякати, немає нічого кращого за мінотавра з бичачою головою. Моя особиста мінотавряча подоба, вдосконалена за багато століть, зробилася просто незрівнянна. Вигин рогів вивірено аж до міліметра, зуби - ніби напилком нагострені, шкіра - вугільно-чорна. Торс я залишив людський, додавши до нього козячі ноги сатира на роздвоєних ратицях: вони набагато страшніші за голі коліна й шкіряні сандалі.
29
Мариди випромінюють таку силу, що їхнє пересування легко визначити за постійним магічним слідом: там, де пройшов марид, слід висить у повітрі, наче від слимака. От тільки користуватись цим порівнянням у присутності самого марида я не радив би...
30
То були тільки кам’яні зображення. А за часів розквіту Ассирії джини були справжні: вони задавали чужоземцям загадку, на зразок Сфінксової, й жерли їх, якщо ті відповідали неправильно - навіть із точки зору граматики чи просто з провінційною вимовою. Страшенні були буквоїди!
31
Коли я бачу краєм ока останнього з них - старого Анубіса з шакалячою головою, мені завжди стає трохи ніяково. Щоправда, я поволі привчаю себе не хвилюватися, бо Джабора давно вже немає на світі...
32
Рамзес не здивувався б, якби дізнався, що його статуя завдала такого клопоту: він був найсебелюбніший з усіх людей, кому я мав нещастя служити. І це -попри те, що він був низенький, кривоногий і рябий, мов носорогова дупа. Проте його чарівники були могутні й нездоланні: сорок років я гарував на його великих будівництвах разом з тисячами інших відсталих духів.