Ми вийшли на бруковану площу, зусібіч оточену будинками з маленькими чорними віконцями. Перед нами були сходи, що вели до прочинених залізних воріт у скривленій огорожі. За ворітьми, мов гнилі зуби, височіли нерівні надгробки старого празького цвинтаря.
Цвинтар був не більший, ніж п’ятдесят на п’ятдесят метрів, — чи не найменший у місті. Проте користувались ним багато століть, ховаючи й ховаючи нових небіжчиків, і це надавало йому особливого духу. На цій латочці землі було поховано стільки людей, що могили робили багатоповерховими, ставлячи одну труну зверх іншої — аж поки врешті поверхня цвинтаря піднялася на два метри. Надгробки стирчали один біля одного: великі нависали над малими, а малі наполовину западалися в землю. Одне слово, цей цвинтар — із його відвертим безладдям — був ніби навмисне створений для того, щоб розлютити охайного Натаніеля[39].
— Ну ж бо! — промовив він. — Я чекаю!
— Та невже? А мені й не видно під оцим твоїм капелюхом...
— Обернися на отруйну гадюку, чи на чумного пацюка, чи на іншу бридку нічну тварюку — як собі хочеш. А мені пора. Якщо знадобиться, будь готовий захистити мене.
— З превеликою охотою!
Цього разу я обрав собі подобу вухатого кажана зі шкірястими крилами й чубатою головою. Я виявив, що ця подоба дуже зручна — тиха, стрімка, ще й напрочуд пасує до нічного цвинтаря. Я покружляв над купою старих надгробків. З обережності я перевірив усі з семи рівнів — там було чисто, хоч Прага так просякла магією, що кожен рівень аж тремтів від слідів колишніх справ. Жодних пасток чи сенсорів я не помітив, хоч на сусідніх будинках подекуди траплялися обереги — вочевидь, там досі мешкали чарівники[40].
Поблизу не було нікого: цієї пізньої години порожні цвинтарні стежки занурилися в темряву. Лише на ґратчастій огорожі висіли іржаві ліхтарі, від яких линуло кволе світло. Я знайшов похилений надгробок і елегантно повис на ньому, загорнувшись у крила. Звідти мені було добре видно головні ворота.
Туди саме заходив Натаніель. Рінь на стежці тихенько хрускотіла під його черевиками. Саме тоді, коли хлопчина опинився за ворітьми, на празьких вежах ударили куранти, знаменуючи прихід таємної опівнічної пори[41]. Хлопець скрушно зітхнув і почав навпомацки пробиратись однією зі стежок. Поблизу зареготала сова — чи віщуючи скору смерть, чи сміючись із капелюха мого хазяїна. Криваво-червоне перо хилиталось у нього на голові, виблискуючи в непевному світлі.
Натаніель простував уперед. Кажан не ворушився. Час спливав поволі, як і завжди, коли висиш на цвинтарному надгробку. Тільки раз на вулиці за огорожею з’явилося щось живе: з нічного мороку випливла химерна чотиринога, дворука й двоголова істота. Мій хазяїн помітив її й про всяк випадок зупинився. Істота пройшла під ліхтарем — і виявилась парою закоханих: вони йшли, взявшись за руки, тісно притулившись один до одного й схиливши докупи голови. Зі смаком цмокнувшись, вони захихотіли й подалися кудись в інший бік. Мій хазяїн поглянув їм навздогін з дивним виразом обличчя: він, напевно, намагався вдавати зневагу.
Після цього його просування цвинтарем — і так не дуже швидке — остаточно сповільнилось. Він ледве повз стежкою, хвицаючи ногами невидимі камінці і байдуже кутаючись у своє чорне пальто. Думки його, вочевидь, були далекі від роботи. Я вирішив підбадьорити хлопця, під летів ближче і вмостився на одному з сусідніх надгробків.
— Не сумуй! — мовив я. — Не вішай носа! А то ще сполохаєш цього свого Арлекіна. Уяви, ніби ти прийшов на романтичне побачення з юною гарненькою чарівницею!
Запевно сказати не можу — навкруги було темно, — та мені здалося, ніби хлопчина почервонів. Цікаво... Можливо, згодом мені варто буде над цим попрацювати.
— Даремно! — прошепотів він. — Уже пів на першу. Якби він збирався прийти, то ми його вже побачили б... Я думаю... Ти чуєш мене?
— Ні.
Пильні кажанячі вуха вловили тихенький шурхіт — досить далеко від цвинтаря. Я пурхнув вище і втупивсь у темряву.
— Це, мабуть, він. Тримай перо вище, Ромео!
Я полетів назустріч незнайомцеві, зробивши в повітрі велику дугу, щоб не зіткнутися з ним.
Хлопчина тим часом випростався. Зсунувши набакир капелюха й недбало зчепивши руки за спиною, він узявся походжати серед могил, ніби занурившись у глибокі роздуми і вдаючи, що не помічає далекого шаркотіння й химерного білого світла між надгробками.
24
Краєм ока Натаніель бачив, як кажан полетів у бік старого тиса, що дивовижним чином за стільки століть уцілів на цвинтарі. З однієї, чи не найсухішої, його гілки було чудово видно стежку. Кажан учепився за цю гілку й застиг.
39
Насправді мене й самого били дрижаки, та зовсім з іншої причини. Тут була надзвичайно потужна стихія землі - її сила здіймалася в повітря, висотуючи з мене енергію. Тут не було місця джинам - тут панувала своя, особлива магія.
40
Обереги були дуже слабкі. Туди легко прорвався б навіть косорукий біс. Як осередок магії, Прага вже понад століття перебувала в глибокому занепаді.
41
3 незрозумілих причин - вочевидь, це якось пов’язано з астрономією й нахилом земної осі, - північ і південь є двома ключовими моментами, за яких усі сім рівнів буття зближуються найтісніше, завдяки чому найбільш чутливі люди краще сприймають те, що в інший час є для них непомітним. Саме звідси походять усі ці побрехеньки про привидів, чорних котів, двійників та інші надприродні явища. Зазвичай це прості біси або фоліоти, що вирушають у своїх справах у тій чи іншій подобі. Оскільки ніч особливо стимулює людську уяву (якщо це можна назвати уявою), опівдні люди звертають меншу увагу на всілякі видива - та це не означає, що їх не буває: спекотними днями їм часом ввижаються химерні постаті, в когось із перехожих може не виявитись тіні, а в натовпі з’являються бліді обличчя, що зникають, якщо пильно до них придивитися...