Пан Пенніфізер дістав маленький золотий ключик. Напрочуд спритно — стежачи, щоб його рука залишалася всередині шатра, — він устромив ключ у замкову щілину, крутнув ним і хутко відсунув руку, ніби торкнувши гримучу змію.
Вони чекали. Ніхто не ворушився. Вилиці Кіті вкрилися холодним потом.
Бронзові дверцята мовчки прочинилися всередину. За ними відкрився морок, з якого тихенько випливла світло-зелена кулька. Наближаючись до отвору вона раптово прискорила рух і з огидним сичанням збільшилася. Ще мить — і в трансепт вилетіла ясно-зелена хмара, що осяяла всі статуї й пам'ятники, наче спалах полум’я. Люди скулились під захисним Плащем, поки Чумне Закляття випалювало довколишнє повітря, піднявшись до середини стін трансепту. Вони були в безпеці, поки залишалися в межах шатра, та попри це все їм у ніздрі вдарив такий нестерпний сморід гнилизни, що вони ледве тамували нудоту.
— Сподіваюся, — прохрипів пан Пенніфізер, поки зелена хмара гасала туди-сюди, — що наш Плащ протримається довше за Чумне Закляття. Якщо ж ні — то боюся, Стенлі, що наступні кістяки, які тобі трапляться, будуть нашими власними.
Всередині Плаща стало вкрай задушливо. Кіті відчувала, як їй наморочиться в голові. Вона прикусила губу і спробувала зосередитися: знепритомніти зараз — означало померти.
Чумне Закляття розвіялось несподівано швидко. Зелена хмара ніби втяглася всередину, поглинувши — за браком жертви — сама себе. Щойно її моторошним світлом було залито цілий трансепт, а вже наступної миті вона пропала, й довкола знову запанувала пітьма.
Минула хвилина. З носа Кіті падали краплі поту. Все товариство, як і раніше, стояло нерухомо.
Аж тут пан Пенніфізер зненацька засміявся. То був пронизливий, майже істеричний регіт, від якого Кіті стало дибки волосся. В ньому лунали переможні нотки, що трохи виходили за межі нормального. Дівчина мимоволі відсахнулась і виступила за шатро. Проникаючи крізь нього, вона відчула поколювання, а потім — нічого. Якусь хвилину вона озиралася на всі боки, а тоді глибоко зітхнула.
— Що ж, могилу відімкнено, — сказала вона.
27
Вечоріло. Власники дрібних кав'ярень у провулках коло площі нарешті заворушилися — засвітили ліхтарі над дверима й позатягали всередину дерев’яні стільці, що цілий день стояли на бруківці. Спів вечірніх дзвонів полинув з-під чорних шпилів старого Тинського собору де спочиває вічним сном мій давній приятель Тіхо[42], й вулиці заповнилися бурмотінням пражан, які верталися додому.
Хлопець майже увесь день просидів за столиком, застеленим білою скатертиною, біля входу в пивничку, читаючи одну за одною чеські газети й дешеві книжечки. Коли він піднімав голову, перед ним розлягався чудовий краєвид Староміської площі, на яку вулиця виходила за дюжину метрів звідти; а коли опускав, бачив ще ліпше видовище: купу порожніх чашок і тарілок, завалених ковбасними шкуринками й крихтами від кренделиків — залишками його обіду.
Я сидів за тим самим столиком. На мені були величезні темні окуляри й чудернацький костюм — майже такий, як і в нього. На знак солідарності я поклав один кренделик і собі й поламав на шматочки, ніби їв його. Хоч насправді, зрозуміло, я нічого не їв і не пив[43].
Староміська площа була одним з найбільших відкритих просторів у східній частині міста: нерівна бруківка з яскравого каміння, повна пішоходів і квіткарських лотків. Зграйки птахів ліниво пурхали туди-сюди перед фасадами вишуканих п’ятиповерхових будинків; курилися тисячі димарів... Сцена була якнайспокійніша, та все ж таки щось мене хвилювало.
— Годі вже соватись! — хлопець ляснув книжкою об столик. —Я не можу зосередитись!
— Нічим не можу зарадити, — відповів я. — Нас надто добре видно.
— Заспокойся. Нам ніщо не загрожує.
Я крадькома озирнувся:
— Це тобі так здається. Краще б нам почекати в готелі.
Хлопець хитнув головою:
— Я збожеволів би, якби ще трохи посидів у цій блошиній ямі. Я на цьому ліжку спати не можу — стільки там пороху. А ще на мені цілу ніч бенкетували блощиці — я просто-таки чув, як вони сипалися з мене щоразу, коли я чхав!
42
Тіхо Браґе (1546 - 1601) - чарівник, астроном і дуелянт - був, напевно, найбезневинніший з усіх моїх господарів. Хоча, можливо, насправді й не такий безневинний, якщо пристати на точку зору його смертних сучасників. Тіхо був чолов’яга запальний, увесь час йому кортіло побитися чи поцілувати дружину когось із своїх приятелів. До речі, саме так він і залишився без носа - його відтяли на дуелі через жінку. Я виготовив йому чудовий золотий протез і подарував тоненьку щіточку для чищення ніздрів, чим заслужив його дружбу. Відтоді він найчастіше викликав мене тоді, коли йому хотілося щиро побалакати.
43
Харчі смертних так обтяжують нашу сутність, що страх та й годі! Якщо вже ми жеремо щось чи когось - наприклад, людину, - наша жертва повинна бути ще живою, щоб її сутність оживила й наситила нашу власну. Це переважує сумну потребу перетравлювати непотрібні кістки та плоть... Пробачте - сподіваюсь, я не зіпсував вам апетит?