- Тадею! - крикнув Джиглик, прочищаючи пересохлу горлянку, як давно чищеного вже димохода, і у владному голосі його прорізалися торжество і подив, дещо подібні до тих, які звучать у крику щойно народженої дитини, яка поспішає сповістити усіх про власне пришестя у це життя. - Сюди!
Сапаючи, плутаючись та шморгаючи короткими ногами у високих, пахучих свіжим, ще пінистим молоком травах, Рубан підкотився до бригадира, а як угледів у сумці засоромленого кукурудзяного качана, то гладеньке лискуче лице помічника тихо розцвіло жаркою дикою маківкою - від того цвіту в Тадея аж вуха заворушилися.
- Добра душа знайшлася-таки, - підняв торжествуюче сумку Джиглик і ляснув любовно її по боці долонею, як, траплялося, поляскував жінок трохи нижче попереку, коли був добрим. - Цій душі, бігме, найліпшу дзялку відріжу, нех тільки заявиться.
І бригадир з помічником тут же, у траві, не глянувши навіть у бік дядьків, що спантеличено зупинилися і ніяково переступали з ноги на ногу,всілися підобідувати.
- Пий, Тадею, тепер тобі бога нема, - булькав з пузатої пляшки ожилий і враз повеселілий Джиглик, неприступне лице якого стало негадано свійським. - Бог у селі один - уповноважений, апостолом же при ньому голова. А вони ж бо тим самим зайняті у Лосичинах.
Бригадир з помічником, склавши собі по-турецьки ноги, підобідували непоспіхом, довкола поважно вихитувала вистиглою волоттю грястиця, у пониззі гнав зелену хвилю легкий вітер по осоці, широкій, мов пітяжка, що шелестіла й насмішкувато перешіптувалася; Джиглик з Рубаном блаженствували. Світ, який зранку чогось був похмурим та нецікавим, зараз став знову звабливим, і навіть болотні чайки-книги, що стривожено поруч літали, вививалися й кигикали, побоюючись за близькі свої гнізда, перестали дражнитись, як видавалося перш, а добродушно тільки перегукувалися, мов добровільні вартові при бригадному начальстві. Тадею не було вже ближчого чоловіка за Джиглика, а Джиглику - за Тадея, і бригадир, що завжди спогорда поглядав на помічника, вихиливши з клекотом та булькотом у гагавці третій гранчак, упізнав в ньому нарешті рівного, а таке право у Джиглика мали хіба лиш голова колгоспу і власна, широка в крижі, як шугалія, жінка, - єдині, кого побоювався.
- Пий,Тадею, - не скупився Джиглик, підливаючи в Рубанів гранчак сивої, як осіння мліч, самогонки. - Ми таки заробили сьогодні.
І коли Рубан одним кидком, не торкаючись товстих, обмазаних салом губ. вихлюпнув ту осінню мліч у глибокий, мов вирва, рот, а тоді скрадливим котом принюхався до хлібного окрайця, Джиглик схвально скліпнув повіками.
- Думаєш, наше право ділити мале? Думаєш, то так просто?- кивком пальця, як завжди любив поміж людей, поманив помічника ближче до себе, наче те, що збирався сказати, було неабиякою таємницею. - 3 умом тра’ділити, з умом. То найлегше: взяв шапку, потягнув номерка - і коси собі дзялку. А хто ж тоді, чи не скажеш, робочий клас годуватиме? Ні, чоловіче, тоді у колгосп робити ніхто не піде, раз шапка замість бригадира. Ні, чоловіче, тра’, щоб до мене йшли звечора і зранку, просили городу й дровець підвезти і бульбу з поля забрати. І то присьма просили.
Товстим пальцем Джиглик постукав по порожньому гранчаку, як залюбки постукував голова колгоспу по столу на правлінні і як стукав уповноважений, збираючи на нараду сільське начальство - усі троє, вони чомусь були схожі Рубану між собою, схожі, наче крашанки на проводи, коли грали у льоси; Рубан знав для себе цю схожість, тільки словами не міг сказати.
- От візьми Макариху, - примружив велике, мов качине яйце, око Джиглик і крізь щілину повіки хитро цілився на помічника, цілився довго, бо ніяк не міг вцілити - по обіді помічник чомусь розпливався, хитався і мерехтів, як мерехтить далекий силует на веснянім, оповитім хистким і тремтливим маревом полі, що прокинулося щойно, і дихає, і живе. - Де їй слід вділити сінокосу по справедливості: типцю на пагорбку чи у пониззі, де коси не відтягнеш?