У 1991-1992 роках, пропагуючи ідею Волинського університету, яка в той час була дуже популярною і на Волині, і навіть за її межами, ми мали чудовий шанс створити дійсно сучасний, потужний вищий навчальний заклад. На жаль, ці шанси якщо й були реалізовані, то аж ніяк не повною мірою.
СТОРІНКИ ІСТОРІЇ, ЯКІ БОЛЯТЬ
Розмова з художником Віталієм Мельником,
одним із лідерів “Меморіалу”.
- Почнемо з того, що Ви стояли біля витоків товариства “Меморіал ”. На основі матеріалів товариства дуже багато було зроблено як на Україні, так і в цілому в СРСР і, зокрема, конкретно на Волині. Адже “Меморіал” давав документальну базу для оцінки історії пройденого шляху, для оцінки того, які сумні сліди лишала радянська система в історії народу. Отже, як створювалося товариство “Меморіал”, які проблеми виникали?
- На одному з перших, засідань координаційної ради Волинської організації Народного руху України за перебудову (така була повна назва організації) ми розподілили обов’язки між членами координаційної ради. Оскільки у своїй доповіді на установчій конференції я багато уваги приділив пам’яті минулого, мені доручили “Меморіал”. Як тільки в 1989 році було виготовлено нашу печатку з тризубом, одним з перших документів, засвідчених нею, стала заява координаційної ради в КДБ до тодішнього керівника Деменкова. У ній я та Ростислав Кушнірук, нині керівник славного хору “Посвіт”, просили дозволу ознайомитися з документами щодо розстрілу 1941 року в луцькій в’язниці, які, як ми писали, “за нашими даними знаходяться у ваших архівах”.
Прийшли. Подаємо заяву черговому. Той глип на печатку, а там замість звичного совєтського герба - наш... І одразу до телефону. Незабаром спускаються Деменков і ще один чоловік. Заходимо в кімнату. Нам чогось видалося, що вона просто нашпигована всілякими мікрофонами. Сидимо з Р.Кушніруком, як це має бути на офіційних переговорах, кожне слово добираємо. Деменков нам відрекомендовує свого колегу: Хлопук Юрій Миколайович, через нього будете тримати зв’язок. Ми обмінялися телефонами. Уже прощаючись, Юрій каже мені: “Ти що, мене не впізнаєш?” - “Впізнаю”, - відповідаю, а в голові суцільна порожнеча. Юрій сміється. Виявляється, ми росли на одній вулиці, тільки він на два-три роки молодший, а зазвичай старші підлітки мало звертають увагу на “малявок”. Власне кажучи, тільки завдяки Юрію Хлопуку важливі історичні матеріали стали доступні громадськості Волині. Зустрічаючись протягом 1990-1992років з представниками “Меморіалу” інших областей, обмінюючись інформацією, на запитання “Яка у вашій області ведеться співпраця з архівами КДБ, чи вже тоді СБУ? ” я чув відповідь: “Чисто споглядальна...”.
А ми мали змогу працювати з документами. У прес-центрі СБУ часто можна було зустріти за роботою журналістів В.Данилюка, М.Козака, поета В.Лазарука. Що могли, одразу публікували в газетах "Народна трибуна”, “Молодий ленінець”. Загляньте в старі підшивки! Скільки цікавого матеріалу там можна віднайти. Приміром, визвольні змагання ОУН-УПА. Совєтська пропаганда якими тільки лайками не обливала наших національних героїв. За сімома печатками були документи цього періоду. Інтуїтивно відчував, що це не “отдельниє, разрознєниє... бандформерованія” - це воював народ, а свій, “як не заплаче, то хоч скривиться". З якою цікавістю та захопленням відкривав для себе цю сторінку історії. Ми розуміли, що доступ до цих документів у нас тимчасовий, що рано чи пізно це урветься. Тому весь вільний час віддавав роботі над цими документами, а за два роки, повірте, я побачив їх чимало.
Спираючись на широкі верстви населення, на спогади очевидців почав вести “Мартиролог” луцької в’язниці. Адже тоді побутувала думка, пущена більшовиками, навіть таким “авторитетом”, як колишній прокурор області Найденко, що у Луцьку взагалі не було ніякої масакри 23 червня 1941 року, а просто чекісти обстріляли німецький парашутний десант за Стиром. Шила в мішку не сховаєш. Зараз нам уже багато відомо про найбільший злочин комуно-чекістів на цій землі. З часом усі списки людей, фотокартки, зібрані мною, увійшли до тому “Реабілітовані історією. Репресії 1939-1941”. Том підготовлено до друку, і, я сподіваюся, незабаром його можна буде придбати. Минуло вже понад вісім років, як він готовий,та непотрібно “власть імущім” знімати з вовка овечу шкуру, тому й затримується ця страшна книжка.
Щодо “Меморіалу", то формально такої організації на Волині не було, я тільки виконував функцію керівника цієї організації. Не тому, що її було тяжко зареєструвати чи утворити.