Як громадянин, як патріот, я виріс із Руху. Боляче було дивитися, як сильна міцна хвиля патріотичної самовідданості почала дробитися на усілякі партії, партійки по 5-10 членів. Комусь вигідно було нас роз’єднати. Все одно на всі заходи виходили ті самі люди, у серцях котрих палахкотів святий вогонь любові до України. Вони, чим могли, і фінансово, і морально допомагали всім організаціям, крім осоружної Компартії. Щоб утримувати ще одну організацію (а це приміщення, телефон, секретар і т.ін.), потрібно було в цих самих людей просити кошти.
Я тісно співпрацював з Рухом, з Братством ОУН-УПА Волинського краю. Завдяки тісному спілкуванню з повстанцями, черпав у них наснагу. Мої політичні погляди поступово змінилися. З інтелігента-ліберала я став твердим націоналістом, і цим горджуся.
Організаційних клопотів не бракувало. їздив я на збори до Києва і Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Але то все за особисті кошти.
Це, мабуть, якісь гени чи біс у ребрі сидить. Не дає стояти осторонь. Мій батько був біля витоків КПЗУ, за що отримав 15 років (окружна конференція відбувалася у його хаті), з 1925 до 1938 року відсидів. Історія, мабуть, повторюється. Перше засідання координаційної ради відбулося в моїй майстерні.
- Пане Віталію, що особливо запам’яталося з документів КДБ, що вражало?
- Наприклад, із захопленням протягом двох днів я ознайомлювався з щоденником начальника контррозвідки одного партизанського загону об’єднання Бринського, якраз район Любешівщини, Камінь-Каширщини. Цей чоловік об’єктивно писав. Ось таке-то село, події, а суть - між рядками.
У селі стільки-то бульбашів, стільки-то осель “бандитів-націоналістів” підтримує і... два чи три “наших" зв’язкових... Історикам радянської доби гроші даремно не платили. Виробили стереотипи, що у цих районах домінувала червона партизанка. Це абсолютна дурниця.
Йшлося там і про методи боротьби, як “підставляли" під німців, натравлювали одних на одних. Це дійсно партизанські краї, де тяжко було дійти простій людині до висновку: чия правда і хто винен? Крім української та совітської партизанок, там ще діяла польська. Цікаві описи, як Камінь-Каширський брали, разів три чи чотири... А репресій не було. Зацікавився чому? Виявилося, що на окупованих німцями територіях діяв закон, згідно з яким за одного вбитого німця розстрілювали 10 чи 20 цивільних. Там німців просто “лузали”. Я дізнався, що цей закон не був чинним на території Ратнівського, Камінь-Каширського та Любешівського районів. А чому? То вже пізніше покійний Юлій Головацький просвітив мене. У кабінеті в Гітлера була крем’яна сокира зі свастикою, цю сокиру ще до першої світової війни знайшли під час розкопок на Камінь-Каширщині. Гітлер вважав, що тут жили предки арійців.
Як художника, мене завжди цікавила образотворча продукція, на яку вряди-годи натрапляв у справах. Це були речі, конфісковані при арешті. То листівка, то газета, то карикатура на “вождєй”,така, які діти у школі малюють. Якось телефонує мені Ю.Хлопук: “Приходь, є цікаві матеріали". Я приходжу. В архіві знайшлася справа: вбито зв'язкову під час переходу через кордон, при ній кільканадцять малюнків, гравюр. Дивлюся - вправна рука непересічного майстра. Роботи не підписані. На роботах - будні повстанські, походи, відпочинок, є й портрети. На одному з них погляд спрямований на глядача, особливий погляд, такі очі бувають на автопортретах. Я висловив припущення, що це зображення самого художника. Ще тоді я нічого не знав про Ніла Хасевича - легенду нашого краю. Він не захотів тікати за кордон і, хоч був інвалідом, без ноги, зробив усе, щоб світ знав: Україна не скорена. Адже саме з Волині ще довго після війни потрапляли на Захід малюнки. За художником полювали, а він боровся, боровся зброєю, гострішою за скоростріли, боровся різцем, олівцем при світлі гасової лампи в темних бункерах УПА. У бункері на Цуманських хуторах він і прийняв мученицьку смерть. Тіло його знайшли в Клевані, біля приміщення НКВД. Де його могила - не відомо. Уже пізніше я мав змогу побачити фотокартки Н.Хасевича... То був його останній автопортрет - і це мене вразило.
Тоді в СБУ була, мабуть, усяка апаратура, але, видно, не хотіли “світитися”. Багато фотографів - мої друзі, отож вони мені й перефотографували ці роботи. Пізніше СБУ передала раритети Волинському краєзнавчому музею.
Запитуєте, що вражало? Прості справи. У них добре видно методику допитів. Починається, як правило, об 23.40 чи у пізніші години. Суто анкетні дані - ім’я, прізвище, рік народження і т. ін... Далі запитання: “На попередньому допиті ви сказали проте і те. Що ви ще можете додати з цього приводу?” І все... “Допрос окончен 4.30”. Підпис допитуваного. Наступної ночі чи там через ніч знову ті самі запитання... Аналогічних протоколів у справі з десяток. Весь цей протокол допиту заповнюється протягом 5-10 хв. Решту часу, 4-5 годин, видно, катували. Чекісти були переконані, що людину легше зламати в нічний час. Проте, я думаю, що вони цим людям і вдень спати не давали.