Бурхливі події “жовтневої” революції 1990 року дозволили виявити також і ступінь незрілості та безпринципності національно-свідомого сегменту українського суспільства. Вимоги студентів: непідписання союзного договору, департизація, військова служба юнаків в Україні були актуальними та відповідали духові часу. Проте ми, учасники акції, та депутати націонал-демократичної орієнтації проігнорували один суттєвий момент. Націотворення започаткували масові акції на вулицях та площах міст. Подальші його етапи мали б бути пов’язаними із цілою серією перетворень в політичній, соціальній, економічній та духовно-культурній сферах. Отже, з цього моменту епіцентр національного Відродження переміщується у владні ешелони. І саме на цьому рівні відбувся серйозний збій. Державні структури (люди при владі, які були в ті часи та лишились і зараз), як зайвий баласт, відкинули українську національну ідею. У їхній свідомості взяв гору російсько-космополітичний світогляд. Невипадково на всю Україну прозвучала “крилата” думка, що “національна ідея не спрацювала”, не випадково було розгромлено похоронну процесію Патріарха Володимира, не випадково, врешті-решт, деукраїнізація України сягнула небачених масштабів. Десять років тому ми наївно повірили, що влада виконає власні обіцянки. У переможному сп’янінні серпня 1991 року забули про суперечки та добродушно пробачили своїм опонентам із російсько-комуністичного табору. Проте, як засвідчили подальші події, влада нас цинічно обдурила. Відкинувши комунізм, зберігши проросійські орієнтації, вона взяла курс на власне збагачення коштом широких верств українського народу, реалізовуючи паралельно політику русифікації. Влада не пробачила українському народові приниження. І помста не забарилася. Отже, ті, які за іронією долі приречені будувати нам державу, уже ніколи не стануть українськими патріотами.
Тріумфальний хід у жовтні 1990 року закінчився поразкою. Його плодами скористались інші-ті, хто опинився по той бік барикад.
Отже, звідси й випливають суттєві уроки для теперішнього та прийдешніх поколінь громадян України:
половинчастість вимог та дій ніколи не приносить успіху, а є швидше відступом;
компроміс між діаметрально протилежними силам и в суспільстві є лише перемир’ям, а не проривом із кризового стану. Це - можливість перегрупувати свої сили або втратити час для цього;
новий лад можуть будувати лише нові люди з новими поглядами та переконаннями, без негативного багажу минулого.
«ВІТЕР НАДІЇ», ЩО УВІРВАВСЯ В НАШІ СЕРЦЯ
Розповідь Андрія Криштальського,
члена Національної спілки письменників України, одного з фундаторів Народного руху на Горохівщині.
В одному з кабінетів Горохівської дитячої музичної школи стояло старе, доволі-таки пошарпане м’яке крісло. Якби хтось із керівництва цієї установи надумав зазирнути під його днище, був би неабияк здивований: у примітивній криївці лежав пакунок із нелегальною газетою Української гельсінської спілки “Голос відродження”. Інколи поряд із ним з’являлися аркуші листівок, надруковані через копірку на друкарській машинці тієї ж-таки музичної школи.
Таким був початок функціонування у районному містечку Горохові осередків Народного руху України та Української гельсінської спілки. Йшов 1989-й рік, і у кількох активістів-неформалів, котрі надумали виступити проти радянського тоталітарного режиму, не було нічого, окрім своєї сміливості й одержимості. Микола Остапчук, Володимир Костюк, Андрій Криштальський (старший) Олександр Адамчук, Богдан Собуцький, Ярослав Дмуховський, Микола Степанчук, Петро Зіневич, Олесандр Бартко, Роман Андрущак... Це вони одними з перших підняли над вуличками сонного містечка синьо-жовті прапори, відчуваючи навколо себе недоброзичливу метушню комуністичних функціонерів. Це вони взяли на себе відповідальність за ті події, котрі розгорнулися на уламках імперії зла. А також за багаточисельні помилки і прорахунки засновників потужного антикомуністичного руху - перших українських політиків без досвіду й освіти.