Це був дивовижний період. Правда про наше життя-буття вихлюпнулась попри усі заборони, кожна опозиційна газета чи листівка спричиняла ефект вибуху бомби. Біля інформаційного стенда горохівської районної організації НРУ годинами стояли мешканці районного центру й навколишніх сіл, перечитуючи сміливі матеріали, що відкривали все нові й нові трагічні сторінки української історії.
Шлях нелегальної преси до людей у провінції був непростим. Пригадую, першими передані у Горохів були “Історія України” Миколи Аркаса, кілька томів “Літопису УПА”, нові номери уже згадуваного “Голосу відродження”, котрі привіз відомий в’язень радянських таборів, активіст УГС Мелетій Семенюк. Згодом, після перших масових мітингів у Горохові, активісти НРУ почали з рук у руки передавати волинські газети, котрі розповсюджувалися у самвидаві. Якраз тоді виникла думка відкрити свою незалежну газету, аби можна було протистояти брутальним і цинічним випадам офіційної преси, зокрема газети “Будівник комунізму”.
Очолював орган райкому КПРС людина залякана, цілком віддана режимові (хоча батько редактора, як відомо, загинув від рук комуністів у Луцькій в’язниці). Саме ця газета вдалася до брудних інсинуацій, шельмуючи тих людей, котрі заявили про бажання сповідувати демократичні ідеали.
Потреба мати свою газету була очевидною. Адже районна організація Народного руху України на початку 90-х вела надзвичайно активну роботу. Її активісти проводили мітинги й агітаційні поїздки, відновлювали зруйновані комуністами козацькі кургани та повстанські могили, розповсюджували літературу на релігійну та історичну тематику (серед наймасовіших поширюваних книг - ілюстровані видання Святого Письма для дітей, “Історія УПА” Петра Мірчука, “Історія України” Івана Крип’якевича, “Мала історія України” В’ячеслава Цветкова, “Лихо з розуму” В’ячеслава Чорновола, сотні інших), намагалися налагодити контакти організації з трудовими колективами. Слід було розповісти людям, показати організацію такою, якою вона була насправді.
Про цю ідею я розповів у себе вдома, попередньо проаналізувавши тематику волинської газети “Вільна думка” й довідавшись про спосіб її виготовлення. Адже “рухалися” (так висловлювалася про нашу політичну діяльність моя мама, Галина Петрівна Криштальська) ми всією сім’єю, тому й багато рухівських проектів народжувалися саме у наших стінах. Міркуючи над назвою нового видання, я прийшов до висновку, що опозиційний партійному режимові рух нагадує свіжий вітер, який приносить надію тисячам українців на національне визволення. Так і народилася назва “Вітер надії” - доволі нетипова, ніби аж занадто романтична для самвидаву.
Політв’язні Микола Коц та Мелетій Семенюк розповіли нам про нелегальну схему зв’язку з видавцями так званої “неформальної” преси. Оскільки жодна друкарня в умовах радянської дійсності не взялася б виготовити тираж такої газети, вирішено було їхати у Вільнюс, де процеси демократизації розвивалися набагато швидше.
“Вітер надії” народився з цупких аркушів білого ватману, на які ми з батьком клеїли друковані на друкарській машинці тексти й намальовані від руки ілюстрації. Хіба ж не парадокс: у часи небаченого розвитку комп’ютерних технологій провінційному українцеві доводилося виготовляти газету якимось ще дідівським способом. Пригадую, як рушили до свободолюбивої Литви наші перші кур’єри - викладач музичної школи Микола Остапчук (він тоді потерпів неудачу) та мій брат Петро Криштальський, котрий на той час працював у системі торгівлі, перебуваючи під пильним оком партійного керівництва.
Петро привіз тираж “Вітру надії”, уклавши домовленості з активістами литовської опозиційної організації “Саюдіс”. Уже перший номер, як і наступні, миттєво розійшовся, викликавши небачену лють партократів і, як наслідок - жовчну статтю “Звідки віє “Вітер надії” в тому ж таки “Будівнику комунізму”. Було й чого гніватися: крім антикомуністичних звернень осередків УРП на НРУ, видання містило початок дослідження Мелетія Семенюка “Боротьба УПА з німецькими окупантами”, гострі за спрямуванням повідомлення про діяльність руху на Горохівщині. А вже у наступних числах, використавши передані відомим письменником і дисидентом Євгеном Сверстюком журнали “Сучасність”, ми почали, мабуть-таки, вперше в Україні друкувати сенсаційні спогади Василя Стуса “3 таборового зошита” (публікації у столичних газетах та журналах з’явились дещо пізніше). Надсилав нам власні статті й сам пан Євген. Хотілося б відзначити серед них статтю “Берестечко”, у якій проблематику, пов’язану з відомою козацько-польською битвою, було розглянуто у відмінному від офіціозного контексті. У відповідь на випади “Будівника комунізму” відгукнувся влучною критикою Микола Остапчук. Розпочиналася інформаційна війна, і офіційні партійні органи не витримували цього протиборства. Особливо під час народних зборів, які у Горохові мали бурхливий характер.