Мабуть-таки, багато хто з мешканців може пригадати, як захиталося керівне крісло під першим секретарем райкому КПРС А.Верещаком, а потім відданий партії чиновник пішов у відставку. Невеличка, нечисленна рухівська організація стала об’єктом людських скарг і вимог бути караючим мечем правосуддя. Втім, ситуація була печальною з огляду на фатальну відсутність кваліфікованих спеціалістів, котрі могли б влитися в рух, а потім взяти на себе роль рушійної сили у процесах державотворення. Маючи цілком непоганий імідж і добрі політичні аргументи, відчуваючи підтримку людей, ми важко мучилися над проблемою кадрів, потребою відмежування від шарлатанів, котрі посунули в Рух, відчуваючи можливість вскочити у вагон нової влади.
Разом з тим чи не кожен з рухівців відчував на своїй спині холодне дихання конаючого звіра тоталітаризму. Пригадую собі претензії влади до організаторів першого мітингу в Горохові М.Остапчука та О.Адамчука, трьох молодих членів Руху з селища Мар’янівка, звільнених з роботи лише за участь у відновленні козацько-повстанської могили в Завидівському лісі. Під тиском райкому КПРС залишає посаду завідувача фотоательє мій батько, погрожують неприємностями рухівцям з Горохівського автотранспортного підприємства....
Непростими були й поїздки до Литви, де події розвивалися більш трагічно. Оскільки друк газети “Вітер надії” був пов’язаний з потребою конспірації, довелося познайомитися з литовськими колегами, які боролися з радянським тоталітаризмом. Згодом у поїздках до Вільнюса, окрім мене, брали участь Мелетій Семенюк, мешканець Горохова, водій Олександр Бартко та мій батько. Пригадую, як горів парадний під’їзд офісу “Саюдіса”, підпалений пізньої ночі симпатинами комуністів. Згадуються ряди ОМОНівців біля пам’ятника радянському генералу Черняховському (окупантові Литви), які охороняли монумент від гніву тисяч “вдячних” литовців. Трьохсоттисячне людське море несло нас із О.Бартком назустріч кардиналові Литви і Президентові Вітаутасу Ландсбергісу. Керівник держави йшов до своїх людей пішки, через увесь Вільнюс - і без жодної охорони...
А потім - танки на вулицях свободолюбивої столиці. Сивочолий старенький литовець з ціпком в руках проходить перед дулом танкової гармати, вперто не бажаючи помічати гусениць, що брязкають по асфальту... Молоді дівчата з антипатією відвертаються від увінчаних зірками десантників-прапороносців... Військовики в чорному просто з башт бронемашин вриваються у вікна Вільнюської консерваторії й викручують руки литовським музикантам, котрі виставили на посміх муляж “незабутнього” Брєжнєва...
Це вже було тоді, коли ми з батьком привезли до Литви друкувати брошуру “Хто вбив Степана Бандеру?”. Видання ґрунтувалося на текстах стенографії суду над вбивцею Степана Бандери та Льва Ребета Богданом Сташинським. Матеріал був настільки промовистим і цікавим, що книжечка згодом витерпіла три-чотири перевидання у Києві та Львові уже без нашої участі.
“Литовські” спогади - дуже гострі й донині. Власне кажучи, була такою й Україна - з тією лише, різницею, що нам, українцям, вдалося уникнути кровопролиття. На жаль, ми не погодилися на інше “кровопускання”. На те, яке інші нації добровільно провели над своїми суспільними організмами, позбуваючись поганої, хворої, чорної крові - віддаляючи від керівних посад прислужників режиму, людей зі старими радянськими психологічними комплексами, ненависників своєї історії й культури.