... Зате ми втрачали людей, таких потрібних у ті дні,здатних приймати мудрі рішення й впливати своїм авторитетом на громадян, розгублених внаслідок падіння тоталітаризму. Саме в розпал боротьби виїхав з містечка Горохова юрист, письменник і дисидент Євген Крамар, дослідницька праця якого на ниві української історії ще потребує осмислення. Відійшли у вічність авторитетні й шановані городяни - знаменитий лікар, просвітянин, громадський діяч Михайло Рощина та відомий учитель, автор підручників для школярів Василь Фещак. Одного за одним ховали ветеранів Української повстанської армії - свідків героїчної боротьби наших попередників.
Осмислюючи перебіг подій на початку 90-х, я часто задумуюсь над змістом діяльності національно-патріотичних організацій у провінції. Ким ми були і які досягнення могли вписати на чистих сторінках української політики? Люди без жодного досвіду, без засобів і коштів для своєї роботи, зі старими уявленнями про політичний істеблішмент держави, нав’язаними радянщиною. Ентузіасти, обтяжені домашніми обов’язками і злиднями економічної кризи. Наївні й легковірні свідки народження нової держави, у якій народ був тяжко вражений недугами замкнутого суспільства.
Адже ж усі ми були не готовими до справжнього державотворення, до нових реалій, котрі увірвалися з-за відкритих кордонів. Ми не могли конкурувати з нахабством кар’єристів і пройдисвітів, маючи за душею лише щире прагнення відкрити шляхи для пробудження всього українського у щойно проголошеній Українській державі. Я пригадую спроби Горохівської районної організації НРУ змінити суть влади в районі, позбавити її впливу комуністичної кон’юнктури - при незмінності суті влади у верхах! Постійне шукання кадрів, здатних на своїх посадах відстоювати українські інтереси... Один за одним від своїх обіцянок і проголошених на мітингах принципів відмовляються колишні лікар В.Салюк, прокурор В.Ковальчук, вчителька Т.Корольчук, котрі завдяки опозиційній хвилі опинилися в кабінетах колишнього райкому партії... Влада втягує їх у свій зачарований колообіг, змінюючи до невпізнання... А люди на вулицях ставлять кинджальне запитання: “Що зробив Рух для того, щоб нам краще жилося?!”
Важким дамокловим мечем зависало воно у жалюгідному й убогому приміщенні штабу НРУ під час загальних зборів ослабленої організації. Дух тотальної зневіри був реакцією на революційні події, він вривався у серця й самим рухівцям, подвижницька безкорислива праця яких не знаходила втілення й пошанування у своїй-таки державі. Та що там у державі - у власній організації. Після візитів до Горохова рухівського керівництва з області, яке буквально добивало, розламувало новими й новими міжусобицями лави колишніх однодумців, надходили дні безпросвітньої депресії...
Тепер ті колишні неприємності здаються дитячими хворобами становлення демократії. Політична боротьба перейшла у нову якість, вона сьогодні базується на інших технологіях. І тому в сучасних реаліях колишні активісти не раз відчувають стан своєрідної безпомічності. А події тих тривожних днів здаються низкою романтичних пригод, овіяних маєвом синьо-жовтих прапорів, перегуком до болю знайомих пісень, виспіваних - перевиспіваних у походах містами й селами нашої України. Навіть колишні сутички й пікети, холодний бетон біля парламенту, нагрітий спинами тисяч патріотів, приносять відчуття приємної ностальгії: якби не ми, то хто б перехилив терези долі українського народу, хто б розпочав прорив нашої держави до світової цивілізації?
Відтоді старі друзі по боротьбі пережили чимало. І девальвацію цінностей, і дріб’язковість політичних чвар, і наступ цинічного прагматизму. А врешті - й спробу запровадження нового тоталітаризму, придушення так важко завойованої свободи слова, введення цензури, не гіршої від комуністичної. У такі хвилини згадуються справді вільні для живого слова сторінки “Народної трибуни”, газети, яка стала явищем для всіх, хто цурався задухи офіціозу, хто прагнув знати правду про те, що коїлося з усіма нами. Як тепер нам бракує сміливості й правдивої відвертості того періоду! Як змінилася преса! Якими незбагненно-тривожними здаються пожовклі сторінки тієї напівпідпільної газети “Вітер надії”!
Втім, проживши десяток літ у молодій державі, відчувши на собі всі етапи її становлення, можна озирнутися у ті бурхливі часи, коли кувалась наша незалежність, з подивом і гідністю: невже це ми - прості українці - на отих фотознімках, в отих кінокадрах про небачену оксамитову революцію без крові, в газетних репортажах про гаряче пробудження національної гідності?!