Отож, аби бути конкурентним, я мав учинити дві дії: щось поцупити і дати на лапу. Я зробив третю - написав заяву з проханням увільнити від обов’язків. А далі все відбувалося, як і мало відбуватися у преріях ще не знайомого з цивілізацією ринку: звучав бойовий клич, жахливіший від індіанського, мчали за скальпом у клубах куряви інспектори-ревізори...
Ось лише кілька штрихів до цієї картини. В акті ревізії, під яким низка прізвищ, чітко записано, що начальник митниці повідомив (цитую дослівно): “... редактор газети “Народна трибуна” Корсак І.Ф. звертався до нього з гарантійним листом про взяття під митний контроль залізничної цистерни з дизельними пальним, на яку накладено резолюцію про направлення на вантажний відділ №1 для його реєстрації та взяття під контроль. Однак на вантажний відділ лист не надійшов (копія листа додається)”.
Можна було б тільки подивуватися несхожості митниці з якоюсь несерйозною юніорською організацією, у якій гарантійні листи не потрапляють з відділу у відділ. Однак уже через кілька тижнів на стіл меру кладуть офіційний папір (на основі того само акту ревізії"), де ця залізнична цистерна виявляється... прихованою від митного контролю, тобто контрабандою. Отакої!
Бог їм суддя. Не підтримали моїх опонентів і судді земні. Оскільки на мене наклали штраф, я це діло оскаржив у суді. Луцький міський суд був на моєму боці, і я не думаю, що він так вчинив з великої любові до мене чи “Народної трибуни”. Я певен, що за всю історію Волині жодне видання не видрукувало стільки критичних матеріалів про міський суд, як наше.
Або ще. В офіційному державному виданні в черговий раз, обливаючи мулом, пишуть, що магазин “Європа” належить мені й що мене давно потрібно притягти до відповідальності. Телефонують з обласної прокуратури, мовляв, потрібне моє пояснення.
Сідаю і пишу на ім’я прокурора Волинської області: якщо магазин “Європа” належить мені, то прошу приписати Корсаку також “Перлину” і центральний універмаг, бо вони теж розташовані недалеко від моєї квартири.
У прокуратурі, де дійсний стан справ і господарів знали, регочуть: “Чим ви їх так “дістали?”
Ага, думаю, за п’ять років існування незалежного демократичного видання чиновникам різної масті дісталося немало. Хай собі дозволить сьогодні якесь видання ось хоча б такі критичні матеріали. На адресу прокурора Волинської області І.Д. Заплотинського на першій сторінці - “Прокурора Заплотинського - геть з краю Волинського!”. На адресу начальника обласного управління міліції, теж на першій сторінці - “Генерала Павлова - у відставку!” Газета гостро критикувала голів обласного і міського судів, вимагала відставки голови облдержадміністрації, а її редактор від імені групи депутатів “озвучував" вимогу на сесії обласної ради.
Хай собі дозволить щось таке сьогодні якесь видання,і воно швидко переконається, як легко і просто жити на світі.
Коли ніяк вже не вдалося мене вкусити за “Народну трибуну”, коли йшов згаданий уже суд, якийсь чиновник, не знаючи ще б до чого причепитися, зажадав за браком проти мене інших аргументів довести дійсність міськрадівських печаток у моїй трудовій книжці.
Тоді на ім’я високих посадових осіб я писав: “Я глибоко поважаю державного службовця, життя якого сьогодні не медом змащене і який несе на своїх плечах, нерідко без платні за багато місяців, увесь тягар державних турбот. Але я ніколи не поважатиму і не складу зброї (вона в мене єдина-письменницьке і журналістське перо) перед чиновником без честі й совісті. Бо призвідцем багатьох наших сьогоднішніх бід є не турок чи поляк, росіянин чи білорус, а свій-таки, “найрідніший” чиновник. Розмножуючись зі швидкістю, завидною навіть для колорадського жука, і наввипередки об’їдаючи ще бліде та в’яле листя державного бюджету, відбираючи чи не останню скибину хліба у пенсіонера та інваліда, цей чиновник, некваліфікований, погано оплачуваний, а тому із незмінно заздрісним блиском в очах, він хапає все, що хоч трішки блищить, бо не знає і не вміє іншого заробітку; він не вирішить жодного запитання, доки не позолотять долоню”.