Я не сказав би, що рада була демократичною. Це частина її демократична, як на той час говорили. Тоді нараховувалося 120 депутатів до міської ради. А демократичний прошарок, чи назвемо це групою, - у межах сорока. Але цінність у тому, що тих сорок своєю активність і енергією, наступальною позицією задавали тон. А інші були або налякані, або не знали, що робити. Тому що частина, і це не секрет, прийшла у депутатський корпус міської ради за рознарядкою. Це ж вибори 1990 року, “рознарядку” давали партійні органи, кому висунутися. Прийшли директори шкіл, були військові комісари, представники вищої школи, були з міського комсомолу, обкому комсомолу. До їхньої честі більшість із них все-таки зрозуміли ті процеси і, якщо не підтримали, то принаймні дотримувалися нейтралітету. Хоча й були люди, які боролися до кінця. Вони залишилися прихильниками старого режиму, тих методів, стояли за відновлення ролі компартії. Вони залишились дітьми свого часу, їх уже не переробиш.
- Минув десяток років, є певна часова висота, уже можна спокійніше аналізувати події. Які найважчі були моменти па початку? Що для Вас було найскладнішим?
- Треба зізнатися, що, на відміну від інших осіб, які проходили певну школу, наприклад комсомолу, потім десь радянського будівництва, різні курси, стажування, я і мої колеги, причому не тільки в Луцьку, не мали досвіду роботи у владних структурах. Тобто, на перший погляд, стратегія начебто правильна, а тактики роботи не було. І часом йшли напролом. Нам бракувало кабінетного вміння, яке виробляється за час чиновницької діяльності: як проштовхнути те чи інше рішення, як його провести з легшими затратами - оцього в мене не було. Навіть у підготовці цих рішень, під час їхнього опрацювання на різних комісіях, у роботі з виконавчою структурою теж були проблеми. Я фактично почав з того, що сів і перечитав рішення виконавчого комітету за останні півроку. І тоді зорієнтувався, що ж мені робити як заступнику голови Ради. Мером був Антон Кривицький, якому не можна закинути у некомпетентності. Він чинив так, як сьогодні чинить наша центральна влада стосовно опозиції: опозиції нібито нема. Так само й тоді. Антон Федорович був прихильником того, щоб ніхто йому просто не заважав. Він не давав жодних доручень, які мав би виконувати заступник голови. Тих доручень просто не було. Ти собі живи, ось тобі кабінет, ось тобі крісло. Секретар потрібен? Нема питань, ось тобі секретар. Працюй! Він розумів, що якщо давати доручення, то я почну активно входити в цей процес, який відбувається. Нас хотіли штовхнути повністю на політичну стежку. От ви займайтеся перейменуванням вулиць... Нас там не штовхали, але були б раді, якби ми займалися лише ліквідацією піонерських організацій, комсомолу, різних пам’ятників, аби не лізли в економічні процеси, які тоді відбувалися.
- А час був особливий.
- Так. Це вже потім з'явилися податкові, різні контролюючі органи. Той самий контроль, який очолили теж наші ж демократи. Основну увагу звертали не туди, де потрібно, не на основи економіки, а на те, хто там і кому туфлі продав, скільки пар, де розподілили, і з цього в час жорсткого дефіциту робився бум. Через кілька місяців я зрозумів це і почав вимагати участі в усіх засіданнях виконкому, вручення мені відповідних пакетів документів, які готуються. Я став вникати у все це, що, звичайно, не всім подобалося: чому це ми ліземо у святая святих. Мені бракувало вміння працювати з людьми, з керівниками. Це теж приходить з часом.
Я досі пам’ятаю, як один луцький керівник сказав мені: ну, збереш ти людей, прийдуть керівники, похитають головами, потім вийдуть і будуть робити своє. Тобто каже, що треба мати важелі впливу на них, а тоді ті важелі вже почали втрачатися, тому що Ради ще не були таким органом влади, яким вони є зараз. Викликає Максимович, ну і що? Реальної влади, як такої, не було в Максимовича. Що зробити? Керівник розумів, що коли викличе обком компартії, то знімуть з посади. Правоохоронні органи можуть його притягнути за якесь зловживання чи ще щось. Тобто Рада тоді реальної влади не мала. Водночас мав бути вплив на керівників. Погодьтеся, що тоді було актуальним все. Сто літрів бензину ставало проблемою. Чи навіть для якоїсь сім’ї, яка прийшла на прийом і допомоги просить: ми знаємо, що треба допомогти навіть тими самими шкарпетками для дітей, адже пам’ятаємо, якими були магазини і що було на базах.
- І все ж вдавалося немало робити.