Як тільки це дізналися, кажу до В.Вдовиченка:
- Василю, тримай сумку з мегафоном, іди піднімай людей, а я піду в міліцію, просто в їхнє лігво.
Приходжу в райвідділ... Стоїть О.Гудима, з кишень усе вивернули, руки по швах, сорочка розстібнута. Заходжу, а там стоять двоє в чорних плащах... Тичу їм у писок паспорт: “Я - член української Гельсінської спілки. Наші люди вже телефонують в Організацію Об’єднаних Націй, у Москву та у Київ, зараз буде знати весь світ, що ви тут робите”.
Я пішов до О.Гудими,а вони кричать:
- Забирайте його!
Забрали нас в кабінет і давай там лекцію читати: горохівчани - то міщани, а вони на мітинг, мовляв, не прийдуть. А потім дивлюся, як забігали всі на задньому дворі. Що ж таке там робиться? Двері відчиняються, нас виводять. О.Гудиму повели першим... Він виходить у вестибюль, а там - тисяч з п’ять народу стоїть. О.Гудима аж підстрибнув. Стільки людей, люди скандують, усе! Свист, наші менти розбіглись як щурі. Ми виходимо з людьми на площу, весь райком зирить з-за шторок. А керівництво райкому нумо старатися, мовляв, то буржуазні націоналісти, вони в криниці людей кидали.
Я кажу, шановні, який же я український буржуазний націоналіст? Я за паспортом росіянин. А М.Башинський, який стоїть поряд, теж дістає документ - він поляк за паспортом. Аж щелепа відвисла у секретаря райкому... Не знають, що робити, адже вони ждали націоналістів буржуазних. А потім секретар як скочив: хто за Леніна, хто за партію - за мною! Але його не почули чомусь, не зрозуміли. І, коли він пішов сам через натовп, багато тумаків отримав у спину. Пройшов стройовим кроком до універмагу, підняв голову, став по команді “Струнко!”.
Минула хвилина, і я звернувся до людей: подивіться, що за смішний чоловік там стоїть. Народ як розвернувся-ото реготу там було. Секретар спочатку був синій, потім білий, одне слово, всіма барвами веселки мінявся від злості.
Як тільки побачили голови колгоспу, що їхній лідер одиноко стоїть там, бігом за ним теж стали поряд. Але то вже було пізно. Люди, побачивши той цирк, сміялися.
Нас тоді проводжали як найпопулярнішу футбольну команду - на руках несли до автостанції. І журнал “Пам’ятки України” розірвали в мене по сторінках, щоб прочитати щось таке, чого не пише їхня районна газета.
Уклін вам, побратими по боротьбі!
НАРОДНОГО ДЕПУТАТА ЗУСТРІЧАЛИ ВРОЧИСТО. ПОХОРОННИМ МАРШЕМ
Бесіда з народним депутатом
дванадцятого скликання О.В.Гудимою.
- Я хочу просити Вас, Олександре Васильовичу, пригадати кінець 80-х - початок 90-х років. Сьогодні демократів дуже багато, сьогодні майже всім дозволено бути демократами, висловлювати свої думки, а тоді лише одиниці реально йшли проти існуючої потужної влади. Вона не мала соціальної підтримки, але вона мала величезний насильницький апарат. І я хотів би просити розповісти про ставлення цієї насильницької машини до тих людей, які піднімали Волинь, Україну, ставлення міліції, судової влади.
- Це треба, як кажуть, маленький ліричний відступ зробити. Може, не в хронологічній послідовності, але порівняти події.
Так, я народився не на Волині - Вінницька область, Немирівський район, село Вишківці. Село, як і люди, й понині віддалене від проблем суспільних. Я пішов вчитися в Харківський державний університет уже після армії. І навіч зіштовхнувся там з супротивом тільки тому, що я спілкувався українською мовою. Мене прозвали бандерівцем.
Але якраз саме це, можливо, й утвердило мене у власній правоті. Отож, в університеті практично тільки я упродовж п’яти років розмовляв українською. Мене ображали, а це, на заперечення, тільки зміцнювало мою переконаність. Коли вже пішов працювати (а працював я в профтехучилищі, які на той час були тільки російськомовними), то читав математику теж тільки рідною мовою. Влаштували перевірку з області - і мене прописали в обласній газеті. Навіть таке було. Потім одружився, і, коли постало питання, де залишатися з дружиною, був вибір: Вінниця, Донецька область чи Волинь. Ми Донецьк відкинули одразу, у Вінницю я сам не захотів, хоч це моя, здавалося б, батьківщина. Вирішив: якщо я “бандерівець”, то поїдемо до бандерівців. Якраз дружина навчання закінчила - вона на два роки пізніше вчилася. Ми зібрали речі й удвох приїхали сюди, аби подивитися на Луцьк. Це було у 1980 році. Місто нам сподобалося,взяли направлення і приїхали.