Оскільки сам бог відав, що мав робити помічник, а в бога Тадей тепер не вірив, то носив Рубан здебільшого за бригадиром крокву; як кричав бригадир на людей, вирячивши великі, мов качині яйця, білки очей, Тадей і собі підгиркував, ховаючись про всяк випадок за спину Джиглика, а як перемірювали городи - ставав за вішку.
Ген поодаль, підкасавши холоші штанів,зарошеними і порепаними ногами цибали, наче бусли, за бригадиром і помічником сільські дядьки. З побожною поштивістю вони зиркали на Джиглика і Рубана, що священнодійствували з неприступним і урочистим, мов при великодньому молебні, виразом на лицях; час від часу хтось із дядьків, під’юджений нетерплячкою та ще ляком, що його корівчині замість оберемка сіна хоч газету взимку клади, раптово на напівзігнутих і тремтячих з пережитку ногах виривався вперед, його гнала відразлива і підленька надія обхитрити таких самих, як сам, своїх дядьків, які цибали насторожено поряд, і за це він сам себе зневажав і ненавидів, та нічого не міг вдіяти із собою. Але тої хоробрості й надії стачило лише на мить, бо, спіткнувшись на кривий і владний погляд розчервонілого від учорашнього перепою Джигликового ока, дядько вертався назад, у свій буслиний гурт.
Врешті наперед вирвався Стратон Білоус, тонкий та довгий, наче жердина (його й прозивали у селі Тичкою), він прудко зацибав худими, як бригадирова кроква, ногами і, ніяково та разом з тим злодійкувато озираючись на дядьків, що злобно зиркали йому в спотілу спину, став наздоганяти Джиглика.
- Не губи мене, Петре... Відміряй... - засапано клянчив Стратон, як винуватий школяр, підшморгучи носом та силячись заглянути бригадирові у вічі, а позаяк на бігу перегнутися не випадало, то він присідав, зламуючись у попереку і колінах, і так і чесав сіножаттю за Джигликом, мов зібрався от-от піти гопака навприсядки.
Бригадир нічого не відказав, кроква в його руці так само хвацько крутилася, вигиналася і штирбала, з розбійницьким присвистом збивала росу та розбризкувала її, мов відпльовувалась, а сам Джиглик затуманено й гордовито дивився далеко вперед, на кінець сіножаті, де синьою ламаною блискавкою знімався Темрявин ліс, наче саме там уздрів світле майбутнє, до якого він неодмінно кликав бригаду щозборів.
- Не остав без корівчини... П’ятеро пуцьвірінків у хаті, - пританцьовував Тичка за бригадиром і спантеличено розводив лапатими, як лопати, руками, мов найбільше дивуючись, де ж у хаті взялися ті пуцьвірінки. - Я віддячу...
- Гонку самогонки виженеш? - не повертаючи голови, знехотя буркнув Джиглик, далекосяжним поглядом шукаючи і ось-ось намацуючи те світле майбуття в Темряві.
- Присяйбі... - аж захлинаючись від передчуття можливої удачі, взявся клястися Тичка, і серце його відчайдушно борсонулося, як піймане у сильце, мале і нажахане несподіванкою горобеня.
- Знову брешеш, як про чорнильне море, - не стримався і гигикнув, тішачись своєю безкрайньою тут всесильністю, Джиглик. - Відомо, ти ж перший на селі брехун...
- Присяйбі, не брешу, - лопотів, заїкаючись від припливу щирості й чесності, Тичка, нітрохи не образившись на бригадира: Стратон знав за собою грішок трошки прикрасити власну балачку. Вельми любив він оповідати в гурті дядьків, які у свято товклися біля сільмагу, як служив у війну матросом і в їхній корабель, що віз хімічні олівці, вцілила бомба. “Усе море стало тоді чорнилом, - казав Тичка дядькам, що пороззявляли роти, - отак вмочай перо і пиши", - показував він розмашисто, як треба писати і підписуватися.
- Присяйбі, не брешу, - ще раз заприсягнувся бригадирові Тичка і високо вгору задер руку-лопату. - Ось-такеньку бочку сьогодні ж заколочу.
Замислені бригадирові очі довго блукали Темрявою.
- Живи, - важко видихнувши, нарешті дозволив великодушно Джиглик, спинився і на кілочку вишкрябав Стратонове прізвисько. - Я добрий.
Тільки тепер Стратон розігнув худі й цибаті напівзігнуті ноги; розмахуючи довгими, незграбними, грубо і поспіхом витесаними руками, він понісся додому, підлітаючи над обтяженими вродливою росою ситнягами і осокою; він шпарко поцибав, підштовхуваний втішливою думкою якось із дітьми перезимувати, а ще більше підштовхуваний односельців кривими поглядами, що дрібно й густо, як іскри з точила, поколювали і пекли його в спину.
А Джиглик штирбав собі кроквою далі, приміряючись і прикидаючи в думці, кому врізати сінокосу зараз, дати в пониззі, де лопушіла трава, смакована корівчиною взимку, наче цукеркою, а кому вділити на лисому пагорбку, де стирчав лише типець - тугий, як сталевий дріт, що вгинається і деренчить навіть під найліпшою косою, черствий і пісний, без смаку і запаху, від якого худоба верне носа, чхає та пирхає. Подумки бригадир передбачливо і далекоглядно тасував своїх односельців, наче карти в колоді, виділяв та наділяв відповідно до масті й ваги, зглядаючись чи то отака тобі шістка з ланки, чи поважний конторський валет або не менш поважна дама; Джиглик штирбав і штирбав кроквою, аж поки раптом на щось не перечепився. Для порядку він було матюгнувся коротко й з підсвистом, мов цьвохнув своїм батіжком, - так любив він підцьвохкувати, стоячи над жінками, що сапали буряки, - але, роздивившись, на що спіткнувся, враз потеплішав, подобрів і обм’як душею: то була напхана наїдками сумка, а з неї соромливо і крадькома на світ визирала заткнута кукурудзяним качаном плящина.