Просимо вибачення перед литовцями за наших обранців, схиливши на хвилину наші прапори.
Хай живе незалежна Росія Єльцина!
Хай живе вільна Польща!
Слава непокірній, волелюбній Литві!
Слава Україні!
* * *
З дозволу Є.М. Шимоновича публікуємо три його виступи. Сесійний зал трясся від сміху, коли лідер демблоку із вбивчою іронією пропонував партійній номенклатурі випередити депутатів-демократів, піднявши першими національний прапор і заспівавши Гімн.
Неабияка мужність потребувалася, аби виступати з такими публічними промовами на мітингах. Хто ж ті горе-депутати від України, яких при тисячах свідків Є.М.Шимонович назвав “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”? Які посади вони обіймали тоді?
Скоков-недавній командувач Прикарпатського військового округу, в той період керівник “силовиків” Москви.
Масол-Голова Ради Міністрів України.
Єльченко - секретар ЦК КП України.
Орлик - заступник Голови Ради Міністрів України.
Павленко - перший секретар Волинського обкому, фактичний губернатор Волині.
Гуренко - перший секретар ЦК КП України, реальна влада якого була на той час більшою, ніж її має сьогодні Президент України.
Охочим випробувати власну мужність та перевірити силу “віддачі” можу порадити: виберіть посади до тодішнього рангу і скажіть, якщо заслуговують, звісно, публічно цим посадовцям “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”.
І чекайте “віддачі”.
Віддача буде, аби здоров’я стачило...
ЛІТА, ЩО ПАМ’ЯТТЮ НЕЗДАВНЕНІ
Десятиліття Незалежності... Лише десятиліття-кажемо, коли хочемо якось виправдати повільність нашого поступу, нашу незугарність та бездарну нерішучість. Уже десятиліття - коли хочемо мимовільно применшити молоді пагінці, молоду поросль Незалежності.
Вітер часу невмолимо відділяє роки, немов вітрильника до обрію, вітрильник все меншає... І лише у свято Незалежності та ще у подібні дні пам’ять знедавнює ті літа. Добре, якби не втрачалася ця властивість.
Неможливо в одній книзі охопити всі події у краї в часи здобуття Незалежності, неможливо віддати належне усім, хто вартує особливої шани. Люди, які зі зброєю в руках здобували волю, політв’язні радянських концтаборів, шістдесятники (цей славний перелік імен на Волині можна починати з Мелетія Семенюка, Миколи Коца, Дмитра Іващенка, Юрія Сачука, Валентина Мороза) неодмінно мають стати у центрі історичних досліджень, літературно-публіцистичних оповідей. Тож готуймо гуртом ці книги. Поки не пізно...
За десятиліття, за точним висловом Президента Л.Д.Кучми, Україна як держава відбулася - подобається це комусь чи ні. З натовпу потроху стаємо народом, небо Києва в будівельних кранах, столиця трансформується в істинно європейське місто. Губернатор Волині Б.П.Клімчук з гордістю заявив, що за темпами розвитку Південна Корея сьогодні Волині в підметки не годиться.
Це все правда.
Разом з тим, чого гріха таїти, частина нашого люду розчарувалася: ми не такої Вкраїни чекали... Не картаймо їх вельми суворо, зрозуміймо їх, як і зрозуміймо те, що, крім об’єктивних причин кризових явищ, у перехідний час були, на жаль, і суб’єктивні, яких таки можна уникнути.
Директора одного з немалих підприємств на півночі Волині близько третьої години дня я застав не на своєму звичному місці, а в просторому кабінеті ген на іншому кінці коридору. Клуби цигаркового диму насупленими осінніми хмарами важко плавали попід стелею, не встигаючи проштовхнутися на волю крізь кватирку, у приміщенні стояло добродушне гудіння численного чоловічого товариства, мов голубине воркування - товариство випило саме якраз скільки треба, випило, але й ще трішки хочеться.
- О-о-о! Гостя до столу! - прогуділо, як постав я у дверях.
Того дня випивати й закушувати мені щонайменше кортіло. Весь день ламалася техніка, одне в'язав - інше розв’язувалося. Одне слово, виробничих клопотів по горлянку. Але й погодити потрібне з потрібним директором я таки мусив. Товариство смакувало місцевим відбірним самогоном, дістаючи на закусь хрумкі огірочки з три літрової банки, бедлам на столах завершував натюрморт. Я нарахував чотирнадцять директорів та заступників із місцевих підприємств. Йшлося про близькі тоді вибори.
- Коли ми прийдемо до влади,- постукав по столу один із авторитетних державних керівників, що не приховував своїх лівих поглядів, - першого на центральній площі ми повісимо Миколу Денисовича. А ми обов’язково прийдемо до влади, - і ще раз постукав пальцем, певне, аби ніхто не зурочив.