― Муассар! ― луною підхопив я.
― Так, Муассар, ― повторила вона, передражнюючи мою вимову, що була, сказати правду, не з найкращих. ― То шо з того? Шо ви знати про Муассар?
― Нічого, стара поторочо! Нічогісінько я про нього не знаю. Тільки один із моїх предків мав колись це прізвище.
― Се прісфишше? Ну, шо ви мати проти се прісфишше? Дуже хороши прісфишше. А ше Вуассар ― теж дуже хороши прісфишше. Мій дошка мадмуазель Муассар виходити за мсьє Вуассар ― теж дуже шановани прісфишше.
― Муассар! ― вигукнув я. ― Ще й Вуассар! Та куди це ви хилите?
― Куди хилити? Я говорити про Муассар і Вуассар, а ше могти сказати про Круассар і Фруассар, як я тіки захотіти. Дошка мій дошки, мадмуазель Вуассар, вона женитися на мсьє Круассар, а тоді зноф, мій дошки внука, мадмуазель круассар, вона женитися на мсьє Фруассар. І ви зноф буде сказать, шо вони теж не бути респектабль прісфишше?
― Фруассар! ― ледве вимовив я, відчуваючи, що ось-ось зомлію. ― Чому ви називаєте ці імена: Муассар, Вуассар, Круассар та Фруассар?
― Так! ― відповіла вона, відкидаючись на спинку стільця й випростуючи ноги на всю їхню довжину. ― Так! Муассар, і Вуассар, і Круассар, і Фруассар! Але мсьє Фруассар ― се була один велики, як ви казати, дурень ― була вилики осель, як ви сам, бо він лишити la belle France[23] і їхати сей stupide Amerique,[24] а як приїхати сюди, то мати тут один дуже дурни, дуже-дуже дурни син, так я шути, але ше не башити, ні мій подруг, мадам Стефані Лаланд, теж не башити. Він зватися ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і ви, може, сказати, що се теж не дуже респектабль прісфишше?
Чи то тривалість оцієї промови, а чи її зміст ― щось та довело місіс Сімпсон до справдешньої несамовитості. Ледве, на превелику силу, договоривши до кінця, вона скочила зі стільця мов навіжена, впустивши при цьому на підлогу не турнюр ― цілу гору. Вона щирила свої ясна, вимахувала руками й, закотивши рукава, потрясала кулаками під самим моїм носом, а наостанок усієї вистави зірвала з голови капелюшка, а з ним разом ― величезну перуку з вельми дорогого й прегарного чорного волосся, з вереском жбурнула все те на підлогу й, потоптавши ногами, в крайній одержимості й лютості станцювала на тому якесь нестямне фанданго.
Тим часом я приголомшено й нажахано плюхнувся на її стілець. «Муассар і Вуассар!» ― повторював я подумки, поки вона витинала одне з своїх диких па. «Круассар і Фруассар!» ― поки вона довершувала друге.
― Муассар, Вуассар, Круассар і Наполеон Бонапарт Фруассар! ― вигукнув я. ― Та чи знаєш ти, стара гадюко, ― як іще тебе назвати? ― що це ж я ― я ― чуєш? ― Тут я зарепетував на весь голос. ― Це я-а-а! Це я ― Наполеон Бонапарт Фруассар, і довічне прокляття на мою голову, коли я не оженився на своїй власній прапрабабусі!
Мадам Ежені Лаланд, quasi[25] Сімпсон, за першим чоловіком ― Муассар, і справді доводилася мені прапрабабусею. Замолоду вона була неабияка вродливиця і навіть у вісімдесят два роки зберегла величавий стан, скульптурні обриси голови, чудові очі й грецький ніс дівочих своїх літ. Завдяки всьому цьому та ще перлистій пудрі, рум'янам, накладним косам, вставним зубам, турнюрові, а також мистецтву найкращих паризьких кравчинь, вона примудрялася зберігати аж ніяк не останнє місце поміж красунь un peu passees[26] французької столиці. В цьому відношенні її справді могли мати за майже рівню уславленій Нінон де Ланкло.*
Вона була дуже багата; овдовівши вдруге й цього разу без дітей, згадала про моє існування в Америці й, надумавши зробити мене своїм спадкоємцем, вирушила до Сполучених Штатів у товаристві далекої та надзвичайно вродливої родички свого другого чоловіка ― мадам Стефані Лаланд.
В опері моя прапрабабуся завважила мій спрямований на неї погляд; роздивившись мене в лорнет, вона була вражена, добачивши певну родинну схожість. Зацікавившись цим і знаючи, що спадкоємець, якого вона розшукує, мешкає в цьому самому місті, вона спитала про мене у своїх супутців. Джентльмен, що її супроводжував, знав мене в обличчя й сказав їй, хто я. Такі відомості спонукали її поновити оглядини, а ті оглядини, своєю чергою, надали мені сміливості повестися вже змальованим безглуздим чином. Відповіла вона на мій уклін, до речі, тому, що подумала: чи не дізнався я якимсь чином, хто вона така? Коли я, ошуканий своєю короткозорістю й тим косметичним мистецтвом щодо віку й вроди незнайомої дами, так палко взявся розпитувати Толбота про неї, він, звісно, виснував, що я маю на оці її молодшу супутницю, і в цілковитій відповідності з правдою повідомив мене, що то «славетна вдова, мадам Лаланд».