Говорять також, що, бувши мудрою жінкою, у родині саме вона була лідером, але дуже добре це приховувала. Юлія Іполитівна прекрасно розуміла, що її яскравий, харизматичний чоловік-художник не може не захоплюватися іншими жінками, але ставилася до цих захоплень стримано й терпляче, знаючи, що кохає Олександр тільки її. А які жінки були поруч з Майстром! Йому приписували романи з найталановитішими й найкрасивішими, серед них – Аста Нільсен[27], Тамара Адельгейм[28], Зінаїда Кирієнко[29], Лариса Шепітько[30], Валентина Ткаченко[31], Нонна Мордюкова[32]… Стверджують, що Юлії Іполитівні пощастило не зазнати долі своєї попередниці Варвари Семенівни: вона ніколи не побачила в очах чоловіка вогника справжнього кохання до іншої. Шлюб цих людей вижив тільки завдяки терплячості й мудрості Юлії Солнцевої, бо вона вміла закривати очі на деякі речі, не влаштовувати сцен, не псувати життя собі й чоловіку скандалами. Але не всі так вважають. Дехто каже, що Солнцева хоч і мовчала, але була неймовірно ревнивою й не підпускала до чоловіка навіть рідних людей; що вона знищила з чоловікових архівів усе листування з іншими жінками; що вона відмовлялася народжувати дітей. Нібито Довженко якось у запалі навіть сказав: «Юля, ти живеш у злі!» У «Щоденнику» Олександра Петровича є вражаюче зізнання: «У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач, і сміх, і зойк. Зараз стіни мого дому лунають крягтінням старушок…» (1944).
Що правда з усього цього? Що перебільшення або взагалі вигадка? Навряд чи хтось колись у цьому розбереться. Це теж залишиться таємницею двох. Згадаймо щоденниковий запис Олександра Довженка, датований 1952 роком і написаний не напоказ: «Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю. Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені цю любов?..»
27
30
31
32