Олександр Гогун
ЯК «НАРОДНІ МЕСНИКИ» МСТИЛИ НАРОДОВІ
Про деякі особливості совєтського партизанського руху
на території України в роки Другої світової війни
У совєтській історіографії й міфології картина нацистської окупації СССР представлена кількома доволі простими схемами. Зокрема стосовно комуністичного партизанського руху було висунуто низку постулатів, за рамки яких донедавна просто заборонялося виходити:
— совєтські партизани мали всебічну підтримку мирного населення;
— головна мета партизанського руху — боротьба з німцями, другим завданням був захист населення від терору та репресій ворогів;
— матеріально й матеріяльно-технічно «народні месники» забезпечували себе за рахунок трофеїв, забраних у противника, при чому частину з них повертали місцевому населенню.
У совєтські часи ці тези, завдяки багаторазовому повторенню, досить міцно закріпилися у свідомості населення, і в останнє десятиліття практично не зазнавали переоцінки. Працюючи над темою національного українського повстанського руху, автор натрапив на низку документів, які прямо чи опосередковано вказують на провокаційну й репресивну роль совєтських партизанів на окупованій нацистами території. Оскільки червоні партизани були інструментом тоталітарної держави, що перебувала в стані війни, мирні мешканці окупованих територій стали заручниками двох тираній — гітлерівської та сталінської.
Спираючись на доступний дослідникові комплекс документів, ми розглянемо репресивно-каральну функцію партизанів на прикладі ситуації в Україні. Зазначимо також, що оприлюднені в Латвії у ході справи Василя Кононова матеріали й низка введених в обіг документів про окупаційний режим у Білорусі1 свідчать: таку ж функцію партизани виконували й на інших окупованих територіях СССР.
«Всенародна підтримка совєтських партизанів»
Тут необхідно зробити короткий екскурс в історію партизанського руху України в роки совєтсько-німецької війни.
Керуючись доктриною «малою кров'ю на чужій території», РККА й НКВД-НКҐБ не підготувалися до ведення партизанської війни на власне совєтській території. Проте відступаючи, війська все ж встигли залишити підпільні комуністичні структури, більшість з яких викрили німці (а часто вони й самі здавалися) у перші місяці окупації. Партизанський рух 1941 року в Україні переважно був представлений погано організованими угрупованнями оточених і розбитих з'єднань Червоної армії. Частково їх знищили окупанти й колабораціоністи, інші ж просто вимерзли дуже холодною зимою 1941-1942 рр. У результаті напровесні 1942 р. в Україні лишилися тільки маленькі групки партизанів, які не завдавали особливого клопоту окупантам.
Уже з 1941 року НКВД масово кидає за лінію фронту підпільників, розвідників і диверсантів. У 1942-му 4-те управління НКВД УССР направило в тил ворога 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Назад повернулося 400 розвідників (20%) і 34 групи (6%).2 Усі інші загинули або зникли безвісти.
Отже, організатором розгортання підпільного й партизанського руху в тилу ворога була не Червона армія, а НКВД. При чому зі щойно наведених фактів можна бачити, як керівники підпілля й розвідки «цінували» життя своїх підлеглих. Тільки важкими умовами втрати 80-94% особового складу пояснити не можна.
Частково стихійний партизанський рух Москва намагалася взяти під контроль. 30 травня 1942 року створюється Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня — підпорядкований йому Український штаб партизанського руху (УШПР). Обидві структури організовувалися за участю НКВД СССР і НКВД УССР, тому більшість керівних посад у них мали працівники репресивно-каральних органів. Партійна номенклатура також відігравала провідну ролю в керівництві червоними партизанами.
Приміром, очолював ЦШПР Перший секретар ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймон Пономаренко, а Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов був куратором діяльності УШПР. Керівництво відіграло не останню ролю в перетворенні «народних месників» на пострах для українських сіл.
На середину-кінець 1942 року в лісах північно-східної України й прикордонної Брянщини поступово активізуються загони Ковпака й Сабурова, які налічували по 1000-1600 осіб, на Волині — загони Федорова й полковника Бринського, в житомирських лісах — Якова Мельника.
У плані дій партизанських загонів на зимовий період 1942-1943 рр., підписаному керівником УШПР майором ҐБ Тимофієм Строкачем 22 листопада 1942 року, зазначалося: «Станом на 15 листопада 1942 рік на обліку перебуває 55 партизанських загонів, які діють на території України, загальною чисельністю 6350 осіб, з них постійний радіозв'язок з Українським штабом партизанського руху мають 38 партизанських загонів загальною кількістю 5027 осіб».3