На 1 грудня в районі налічується 18 спалених сіл, серед яких: 7 сіл спалено німцями, 9 — поляками, а два — червоними [...]
Район Рокитно. На території діє потужна сила комуністів, які часто нападають на села, спалюють окремі господарства та вбивають людей... На села Карпилівку, Кисоричі, Дерть і Борове часто нападають комуністи з району Олевська, після чого грабують [...]
19 листопада червоні партизани захопили села Тювковичі й Білу, селян вигнали з їхніх хат і зайняли помешкання [...]
Район Дубовиця... У Карасині червоні знищили нашу (ОУН — О. Г.) мережу. Комуністичні банди часто нападають на села Берестя, Солець, Залужжя, Мар'янівка, Корпилівка, Рудна, Карасин, грабують населення [...]
Червона банда знову пограбувала село Мар'янівку, в селі Залужне спалили хати наших людей, 2-х осіб вбили та забрали худобу [...]
Район Володимирець. ...Большевицькі банди знаходяться поблизу села Хи-ночі. Крім місцевої банди, на села нападають кочові. Населення сильно пограбовано. З'являються заразні хвороби».26
Жовтень-листопад 1943 p.: «Район „Дунай"... На село Карпилівку напали вночі червоні банди, пограбували, спалили та вбили при цьому 183 наших селян... Село Дерть оточили, пограбували (забрали до 300 шт. худоби). Тут піймали одного селянина, посадили на могилу й підірвали її. З листопада знову напали на с. Борове, спалили господарства, які німці не встигли, та вбили 20 селян».27
...У другому томі емігрантського видання «Літопис УПА», заснованого на документах українського націоналістичного підпілля, наводиться інформація про 29 українських сіл, частково чи повністю знищених червоними партизанами тільки на Поліссі та Волині за осінь 1943 року. (Це три з існуючих на той час 23-х областей УССР: Волинська, Рівненська, Житомирська). Села розташовані переважно на територіях, які межують з Білоруссю.28 За той же період у тому ж регіоні, згідно з мапою у цьому томі, німці спалили 77 сіл.
Для ілюстрації партизанських свавіль наведемо розповідь мешканки Луцька Р. Сидорчук (1924 року народження), яка під час окупації проживала на Волині, у великому селі Стара Рафалівка Рівненської области. 13 жовтня 1943 року — саме в розпал війни між бандерівцями й комуністами — село було повністю знищене червоними партизанами. Проте репресії партизанів проти населення почалися ще до розгортання УПА, коли партизани почали тероризувати людей, насильно загнаних у колабораціоністську поліцію:
«Здебільшого ж німці наше містечко оминали. Вони в Новій Рафалівці (15 кілометрів від нас) стояли.
А в лісах навколо Старої Рафалівки невдовзі активізувалися червоні партизани. Вони базувалися десь поблизу сіл Галузії і Серхів Маневицького району. Часто навідувалися до нашого містечка. Називали себе партизанами Дяді Пєті (полковника Бринського — О. Г.), а ще — петрівцями. І спочатку ми дивилися на них, як на справжніх героїв. Адже проти якої сили-силенної стали на боротьбу... ...Бандерівців... ми... не бачили до 1943 року... Тому червоні партизани були єдиним об'єктом нашої уваги і нашого захвату. Ми зустрічались з ними, разом співали пісні, допомагали їм харчами...
Добрі наші стосунки з петрівцями завершились, як тільки вони ввійшли в силу. Почалося все з того, що партизани Дяді Пєті почали „чинити суд" над сім'ями, хлопці з яких і опинилися в шуцманах. Тоді з тієї ж причини вчинили дику розправу над сім'єю Пасевичів. У ній, крім старших, було двоє дівчат, хлопці — Миколай, Дмитро й Леонід, який служив у шуцманах. Миколу врятувало те, що він пішов у той вечір з дому. Йому дали після війни за брата 10 років. А старшого Пасевича вбили відразу. Пізніше на очах у матері зґвалтували старшу доньку Лізу. І всіх постріляли. У стару Пасевичиху Палажку, тобто в матір, яка на все це повинна була дивитися, стріляли тричі.
Проте доля розпорядилася так, що Пасевичиха якось вижила і прожила ще років зо 20. Розповідала, хто все це зробив.
Так само розправилися вони з сім'єю Яновицької Марії, у якої тільки молодший син залишився, і з сім'єю Паламарчуків... Загалом дітей у сім'ї було семеро. Сини Іван (він пішов у шуцмани), Андрій, Георгій і доньки Надя, Клава, Юля, Віра.
Усіх Паламарчуків, крім Івана й Георгія, яких партизани не застали вдома, поставили на коліна й розстріляли. З Надією розправилися особливо жорстоко, її зґвалтували, викручували руки, катували. Клаву теж, перш ніж вбити, зґвалтували...
Водночас скоювалися й звичайні грабежі. Не даси чогось партизанам — життя віддаси. У старого Лазаря (жив такий у містечку), сім'я була велика, — штани забирали. А він: „Не дам, це мені на смерть!" Вистрілив один зі злодіїв: „Ось тобі, діду, смерть". Я для себе перешила пальто покійної матері. Прийшли. „Віддай!" — кажуть. Прошу: „Воно ж одне в мене, остання одежина!" Проте марно було вмовляти. Коли таке почалося, ми змушені були ховатися від петрівців більше, ніж від бандитів. Спершу в погребі пересиджували їхні напади, а потім на пасіці, у кутку, де були зарості і кропива непролазна, батько викопав для мене схованку. Надто за мене боявся, та схованка і його врятувала.