— Де щось перебуває, коли зникне? — запитав хлопчик.
Кіш усміхнувся таємниче й невинно, як священик.
Майк вибухнув сміхом.
— Ти знаєш, що це неможливо. Не можна створити щось з нічого, ані пропихати крізь руки гроші, — сказала вона, коли лежали у вологій спеці ночі, що наближалася.
Думала, що малому буде прикро, але він сонно відповів, що знає. Сказав також, що гарно було б вірити, що це можливо. Знала, що він засинає зі зеленуватим твердим м’ячиком у долоні.
Вона зрозуміла, як сильно змінився хлопчик за ті кілька місяців, відколи вони вирушили в подорож. Підростав. Його тіло потроху набирало сили. Коліна і суглоби раптово стали великими, непропорційними, важкими. Вперто росли ступні, щодня міліметр, так їй здавалося, а може, більше. Зустрічалася з його очима на рівні своїх, вже ніколи не присідатиме перед ним навпочіпки, щоб заглянути йому в обличчя, ніколи над ним не схилиться. Пальці на руках витягувалися, ще не знали, що зробити зі своєю силою, та долоні були ще м’які, як у дитини. Рухи потроху втрачали швидкість і дитячу різкість. Ставали сонними, сповільненими. Мала дивне враження, що він засинав, що насправді дозрівання — це западання в сон, майже стан сновиди. Тепер він часто лягав спати відразу після заходу сонця і спав до сходу. Ніч була ніччю, день днем. Він ще не порушував, як дорослі, кордонів цього універсального поділу, брав участь у ньому з тваринною точністю. Його тіло у сні виділяло новий несподіваний запах, якого вона не знала, ніби в будиночку був хтось чужий. Він говорив у сні мовою, яка імітувала реальну мову, але нічого не означала, принаймні, для неї. У цій мові відчувалася присутність якихось граматичних правил, закінчення підпорядковувалися законам відмінювання, але його обірвані нічні слова не мали сенсу. Сонна, вона думала, що треба це записати і при світлі дня уважно подивитися на ці слова, може, тоді їй би вдалося знайти у них зміст, але ослаблена тяжким спітнілим сном, вона не знаходила в собі сил, щоб встати за ручкою і папером.
Цілі ночі мавпи — а може, це були інші тварини? — галасували над будиночком. Часом пролітали через дах у шалених гонитвах. Вона прокидалася і засинала, фіксуючи ще байдуже цокання ящірок, які сиділи, причеплені до стелі. Над ранок, коли світало, все затихало. Світанок заспокоював, хиже сонце на сході робило світові знімок і знерухомило його в довгому тужливому очікуванні, поки насправді настане день.
Хлопчик встав раніше й відразу побіг на сніданок. Чекав на Кіша, але той не показався. Бачила з гори Майка з голландками, які сідали в моторного човна, щоб насолодитися комфортом найближчого цивілізованого острова.
Після занять вона запропонувала екскурсію до села берегом моря. Хлопчик опирався, ще маючи якусь надію, що Кіш з’явиться з книжкою, але потім неохоче погодився піти. Одягли капелюхи, намастилися захисними кремами. Вона запакувала в невеликий наплічник пиття і трохи солодощів.
Острів із берега виглядав, як антураж романтичного фільму. Був би чудовим, якби вдалось вимкнути спеку, тяжку спекоту. І запах здохлих риб і гнилих водоростей. Був би прекрасним, коли б можна було його вирізати з тієї неприємної решти та вклеїти в холодний альбом пам’яті. Це також вона мала намір зробити. Десь кілометр йшли пляжем по кісточки у воді. Тут знаходили більше великих фантастичних мушель, про які Майк сказав, що їх не можна вивозити, бо вони — національне багатство. Зрештою, мушлі були завеликі, щоб можна було їх покласти до кишені чи в наплічник і нести. Тому вони тільки їх роздивлялися, а потім, знуджені часто повторюваними візерунками, перестали звертати на них увагу. Потім вони вийшли на берег і пересувалися вузькою стежкою. Невдовзі минули невелику смердючу гавань з кількома примітивними моторками, причепленими до забитих у дно паль. Поряд сушилися сіті. Море викидало зі себе сміття — таке саме, як всюди: пластикові торбинки, фольга від солодощів, зімнуті скляночки з-під морозива, корки — ніби море — це велика рана, яка очищується.
Двоє малих напівголих дітей зосереджено дивилися на них. Не зреагували на привітання. Село складалося з кільканадцяти дерев’яних хат, подібних на їхні бунгало. На двох із них були сателітарні антени, спрямовані майже вертикально в небо. Стало так спекотно, що вони мусили пересуватися плавно, як у сповільненому темпі. Дивитися тільки вперед і жодних різких рухів. Хлопчик почав нарікати, що він втомлений і треба повертатися. Не було змоги хоч на мить охолодитися у морі. Тут море було засипане сміттям, уламками старих човнів, порізане малими дірявими пірсами, смердюче. Жодної живої душі, певно, мешканці сиділи в ажурних будиночках у затінку антен.
Вони покрутилися ще трохи під деревами і вже мали повертатися, коли побачили на кам’яному виступі будівлю, не подібну на інші.
Це була кам’яна капличка, навіть не капличка, а невеликий вівтар, затінений деревами, повернутий до моря, навпроти нікчемного пірса і смуги смердючого від риб’ячих відходів пляжу. На двох східцях дбайливо розставлено кільканадцять фігурок божеств — будди, багаторукі богині, струнка постать у багатих шатах нагадувала якогось католицького святого — зворушливий простий синкретизм. Біля фігурок лежали свіжі фрукти, завжди в символічній кількості — один банан, манго, була там також пачечка жувальної гумки Wrigley Spearmint і маленька коробка ментосів. Біля однієї фігурки стояло щось таке, що притягувало погляд — пластикова пляшечка зі соскою до половини заповнена молоком. Божество, боженятко, для якого була призначена ця молочна жертва, було, без сумніву, дитиною — велика голова, маленькі безпорадні кінцівки, усміхнене товстощоке обличчя. Широка усмішка і щось подібне на зброю, імітація зброї для дитячого бою, несправжньої, несерйозної. Хто хотів би воювати з дитиною? Вона сфотографувала його, а хлопчик, що помітно пожвавішав, поклав біля його голих ніжок евкаліптового цукерка.
Цей радісний бог запрошував до забави, смішив. Рана від його меча могла б тільки лоскотати. Подивлюся в енциклопедії, що це таке, — обіцяв собі хлопчик.
Вони повернулися такі втомлені, що хлопчик одразу заснув. Не відчували голоду, тільки спрагу. Вона лежала на ліжку й чула, як полуденна спека все притишувала — скручувала звук. Думала, як довго вдалося б жити без їжі. Тут у тропіках набагато довше, ніж там на півночі, де холод вистуджує навіть опірні тіла. А тут можна було б спробувати. Приймати енергію просто від світла, найчистішу, може шкіра могла б продукувати зі себе людський хлорофіл. Їла б, лежачи на пляжі. Різні види світла мали б різний смак. Відблиски світла на воді були б солоні й різкі, плями світла серед дерев солодкі. Сонце з неба лилося б, як молоко, великі небесні груди і їхні безконечні молочні потоки. Зуби вкрилися б оболонкою, як невживані меблі під покривалами, язик став би чистим, відполірованим, займався б тільки формуванням слів. Стравохід заріс би, зник. Тіло закрилося б, ніщо чуже не мало б до нього доступу, справжня досконала монада.
Повертатися, зосередитися на одній думці, одному плані подорожі, приготувати паспорти, перевірити, чи дійсні візи, ознайомитися з розкладом руху бусів, потягів і літаків. Вирішити, що буде наступним пунктом призначення. Вибрати такі місця, в яких життя недороге, у кожному разі, не дорожче, ніж вдома, а краще, коли набагато дешевше. Тому можна заощадити на літаки. Жити так, щоб вийшло по нулях.
Ще ні, ще трохи. Наразі сама думка про будь-яку діяльність викликає огиду. Це через спеку не можна ні на чому зосередитися, кожна дія завмирає на півдорозі, кожен план розповзається відразу, коли тільки його, придумаєш. Вигляд авторучки, довго вимкнейої мобілки, ключів ні з чим не асоціювалися. Це фальшиві ні до чого непридатні предмети. Чудернацькі, як істоти з дна іншого моря.
Знову там сидів, штивний манекен. Знала, що дивиться на неї, відчувала його сухий шорсткий погляд на своїх худих ногах, на плечах. Повертала йому такий самий холодний погляд тоді, коли він не знав, що вона на нього дивиться. Так само, як і вона, вдавав, що не здає собі справу з того пильного огляду. Це приховане стеження відразу робило їх ворогами. Були ворогами з дефініції, з принципу.