Мед ллється тоненькою цівочкою і зникає в білій безодні.
— Доньку, — відповідає Іда, дивлячись на ту мішанину; ніколи би того раніше не випила, але тепер хоче спробувати, яке то на смак. Помішує ложечкою і робить ковток. — Маю доньку, а вона вже має сина.
— О, то ти також бабуся, — тішиться Ольга.
Приходить Стефан, розтирає руки, певно був надворі.
Виймає з холодильника білий і жовтий сир, кладе на дошку, бере помідори. Великим ножем крає хліб.
— Я, певно, дуже голодна, не їла цілу добу, — озивається Іда і бачить, що жінка носить вставну щелепу, занадто помітну; неприємний вигляд, коли говорить.
Старенькі розрізають канапки зі сиром на маленькі квадратики і повільно, зосереджено кладуть їх до рота. Жуючи, дивляться на неї. “Людський тваринний погляд”, — думає Іда і делікатно відводить очі. Дивиться на їжу, але не відчуває голоду. Іде до крана і п’є воду просто зі складених човником долонь.
Думає, що запитають її про аварію, але вони мовчать, їдять м’який сир з помідором і хлібом, тільки кидають на неї задоволені погляди. Вона відламує шматочок сиру і кладе до рота. Не відчуває смаку.
— Я ніколи в житті не потрапляла в аварії, навіть не вдарялася, — каже Іда. — Завжди їжджу дуже обережно. Сніг, мабуть, заліпив дорожній знак, я не знала, що буде поворот. Я позичила в приятельки авто, щоб нарешті відвідати місце, де жила дитиною, коло Левіна.
— Левін? Зрозуміло, — каже Стефан із повним ротом. — Знаєш, де це? — звертається до дружини, а вона морщить чоло, ніби намагається щось пригадати.
— Ми їхали туди за тим конем, пам’ятаєш? Це за Поляніцею.
Ольга ствердно киває головою.
— То ти тут недалеко жила, — каже задумливо.
— Ми жили там у маленькому селі в горах, але я досить швидко виїхала, — Іда усміхається, її рука вагається, чи взяти ще один шматочок сиру.
— А батьки? — питає Ольга.
Іда охоче відповідає. Батьки вже померли. Після смерті мами, яка відійшла за кілька місяців після батька, вона продала дім і забула про нього. Він був у горах, незручний, невеликий, старий. Каже також, що ніколи за ним не сумувала, але тепер, кілька днів тому, коли опинилася у тих краях, несподівано захотіла туди поїхати.
— Я мала виїхати з Єлєнєй Ґури вранці, а ввечері повернутися, але не вийшло. Я думала, що зупинюся дорогою в якійсь аґротуристиці, а вранці доїду до села. А тепер маю клопоти й автомобіль, певно, розбитий.
— Буває. З’їж щось і не хвилюйся, — каже Ольга. Але Іда не має апетиту. Жовтий масний сир має смак вологого листя. Ольга їсть і дивиться на неї порожнім тваринним поглядом. Має обличчя кота або лисиці — чуйне. Повертає його до скрині, де лежить пес і звідки чути шарудіння. Її чоловік робить те саме, як за командою. Обоє нерухомо дивляться на скриню.
— Хочеш вийти, так? Хочеш вийти і не можеш сама? Так? — питає старенький. Малий і непоказний, він піднімає досить великого пса, бере його на руки; невідомо, як можна тварині допомогти. Чорна кудлата собача голова безвладно звисає.
— Відчиніть мені двері, — каже.
Іда швидко встає, притримує двері й виходить за ними. Пес стоїть на снігу і похитується — це неприємне видовище. Іда мимоволі відводить погляд, бо та слабкість видається їй чимось інтимним і соромливим. Чоловік лагідно заохочує пса зробити кілька кроків, делікатно підштовхує його: ну йди, рухайся.
Іда поправляє поли картатого халата й усвідомлює, що має голі ноги. Але не відчуває холоду. На подвір’ї щосекунди стає темніше, ніби сутінки заповзялися спуститися на їхніх очах. Падає сніг, він вже майже засипав сліди автомобіля. Пес іде вперед тремтячими ногами, а потім, навіть не пробуючи присісти, пускає цівку сечі. Темна пляма на снігу. Стоїть над нею нерухомий, безпорадний, очевидно, ті кілька кроків цілковито вичерпали його сили, опускає голову.
Старий бере пса на руки і з великим зусиллям несе його додому.
— Що з ним?
— Здихає, — каже чоловік. — Має рак. Це сука. Називається Іна.
— Чи нічого не можна зробити? Вирізати, опромінити?
— Вже по всьому. Запізно.
— То що ж буде? — запитує Іда з якимось несподіваним неспокоєм, у паніці.
— Помре, — каже чоловік, стогнучи від ваги тварини, і зникає у темній плямі дверей.
Іда не йде за ним до кухні, залишається у темних сінях. Хапається за поручні, бо відчуває, що важить цілі тонни, що вона тяжка, як цілий світ. Пробує рухати ногою, але їй вдається пересунути стопу тільки трошки вперед. Тіло її не слухається. Хоче покликати Ольгу, але голос зник. Напружує горло і язика, але повітря пливе крізь неї, не торкаючись її. Зі страху її кидає в жар. Думає, що в неї інфаркт або інсульт, або щось раптово впало на неї, як сітка, і зв’язало. Повільно, слово за словом, думка за думкою, усвідомлює, що це її ноги і що має на них право. Зосереджується на ногах і невдовзі їй вдається зробити невеличкий крок. Як тяжко хвора поволі піднімається сходами. Це їй вдається щораз краще, страх минув. Шукає у темряві вимикача, знаходить і крутить — це старосвітський, бронзовий, ебонітовий перемикач, пальці мусять звикнути, що треба його перекручувати, не натискати. Відчуває нудоту.
— Вибачте, — говорить донизу. — Я трошки приляжу.
Бачить Ольгу, вона стоїть біля сходів і занепокоєно дивиться на неї.
Робить ще кілька кроків, у жахливому тьмяному світлі лампи їй вдається дістатися до своєї кімнати. І щойно тоді розуміє, що це тільки страх, а не якась хвороба.
Ольга заходить до кімнати, сідає на край ліжка і бере її за руку.
— Я тут, з тобою. Все добре.
Іда вдячно стискає її худу кістляву долоню.
3.
Образ з’являється неохоче, важко — спочатку Сіріє прямокутник вікна на тлі монолітної темряви кімнати, а потім світить срібно і холодно, як пробуджений з летаргії екран, на якому тепер з’явиться зображення. Іда не пам’ятає моменту, коли прокинулась. Але невиразно розуміє, що буде, їй здається, що це повторення іншого ранку, або й багатьох ранків.
Дійсність відрізняється од сну напругою думки; сни — це вічні тягучі атоми світу, струни без початку і кінця, які дзвенять, тремтять, снаряди, що летять крізь космос із швидкістю світла, як насіння Чужих. Заповнюють голови і поєднуються у нескінченні ланцюжки окремими деталями, асоціаціями, аналогіями. І властиво невідомо, як поєднуються, що їх тримає разом, який порядок там панує. І вони самі того не знають, їм порядок не потрібен, вони радше підлаштовуються під нього, створюючи на мить прекрасні логічні конфігурації, фантастичні сніжинки, дотепно розташовуються у ряд, де є якась причина, привід і якийсь наслідок, щоб потім це несподівано знищити і розбити, перервати і поставити з ніг на голову, рушити вперед, але покручено по колу, по спіралі, зиґзаґом або, навпаки, зникнути, завмерти, перейти у стан сплячки, а потім несподівано вибухнути, ринути лавиною. Можна схопитися за одну за принципом “хибив-трафив”, схопитися, як за мотузку повітряного змія, дозволити себе понести або на мить затримати, пильніше оглянути й відкласти, щоб звільнити місце іншим, ще заплутанішим і агресивнішим. Насправді вдають порядок і вводять в оману; сон звільняє їх від цього. Вночі ведуть безпутне життя.
Разом зі світлом, що падає у вікно, люди стають щораз агресивнішими і чіткішими, формують оманливий стрій і рушають підкоряти день, розхапують його між собою, розривають на маленькі смужки, мацерують. Машина для мислення починає діяти.
Одна з думок — найсильніша, проштовхується поміж іншими і за мить домінує. Це образ: травень, весна. Іда впізнає запах землі, яка вже випустила перші пагони, а тепер трохи відпочиває. Сонце пробивається крізь маленькі пошкрябані шибки, ошляхетнює дім, перетворює його на іншу будівлю, більшу, світлішу. Майже горизонтальні смуги світла висвітлюють на стінах структуру тиньку, таємницю плям і патьоків, виявляють для огляду попередні шари фарб. Сонце є радше спритним маршандом мистецтва світу, ніж його творцем.