Попри нормальний зріст він мав щось від карлика, від гнома. Може, через заокруглені плечі й худу поморщену шию. Його голова завжди була трохи витягнута вперед, як у черепахи, ніби він несвідомо тим провокував інших. Часом він виглядав як старець, але потім, коли сонячне проміння і тіні пальм були лагіднішими, здавалося, що йому не більше, як сорок з гаком. Намагалася не дивитися на його ступні — вони викликали в неї неймовірну огиду — із сандалів стирчали довгі пальці, такі тонкі, що ступня нагадувала долоню. Нігті були неприємного жовтуватого кольору. Завжди старалася сісти за іншим столиком. Часом їй це вдавалося. Тепер він підсів до неї, коли вона пила чай. Вона демонстративно заглибилася у читання туристичного фольдера.
— Хтось міг би сказати, що пані від чогось тікає, — сказав він зненацька.
Не звела голови. Чула це багато разів, говорили це до неї, але, насамперед, сповіщали: я не тікаю, у мене все гаразд, я невинний. Або це могло означати: я тебе затримую.
Що є гіршим від цих осілих лінивих племен, які пускаються час до часу з дому в замінник подорожі — туристику, тягнучи за собою дім, що вріс у їхні тіла і мозок, символічно стиснутий до багажу, всіх тих косметичок із найпотрібнішими кремами, ватними тампонами, таблетками і свічками; записників з адресами інших будинків, заповнених цифрами, знаками і як туди добратися; кредитних карток, пластикових якорів, непримітних на перший погляд, але насправді хижих і жахливих. Спочатку ретельні годинники порізали час на невеликі нелюдські шматки, а тепер кредитні картки в затінку банків ріжуть життя на наступні серії і оцінюють хвилину конкретною сумою. Треба сплачувати безконечний абонемент, платити за те, що прокидаєшся і за те, що засинаєш, за те, що працюєш і за те, що байдикуєш, за те, що починаєш справу і за те, що занедбуєш, за кохання і самотність. Треба купувати квитки, щоб брати участь у власному житті. Продаєш копірайт на початку, а потім за великі гроші викуповуєш права на кожен день.
Ті люди — випадкові мандрівники, які рухаються по прямих між точками. Тримаються суші, на кожній зупинці хоч на мить беруть у володіння шматок землі — облаштовують його, хоч би розкладаючи в готельній шафі одяг і розставляючи щіточки на поличках лазнички. Їхня подорож уявна, оскільки має наперед визначену мету: або шукають товариства інших людей, або притягують їх речі. Відвідують або оглядають.
Але не вона. Вона — прозора, не торкається ногами землі. Літає — і тому тим людям, що твердо стоять на землі й де б не зупинилися надовше, починають випускати коріння, тому тим людям здається, що вона тікає.
Ні, не тікає. Її дім — дорога, вона живе в мандрах. А подорож — це не лінія, яка сполучає дві точки в просторі — це інший вимір, це стан. Ніщо в ньому не є очевидним, ніщо — правдоподібним; шляхи густі й переплутані, перетинаються у несподіваних місцях, а мали щоранку показують щось інше, їм не можна довіряти. Вона лине над землею, як дух, не залишає після себе слідів. Зустрічається тільки з такими, як вона сама, товаришами подорожі й без жалю з ними розлучається; інших не зауважує — для неї вони нечіткі та розмиті — заповільно рухаються.
— Пан такий самий, — сказала вона. І подумки додала: “І стільки доброго можна про тебе сказати.” Тоді він торкнувся вказівним пальцем до її передпліччя; вона розгублено подивилися на це місце.
— Я не маю шансу на втечу.
— Принести панові щось випити? — запитала вона і відсунулася.
Він різко встав і важко пішов до свого будиночка. Думала, що вже не повернеться і пішла до бару за дрінком. Сонце балансувало над горизонтом, велике, червоне, припухле. Обмінялася кількома лінивими фразами з однією з жінок.
Але десь за півгодини Кіш повернувся. Він був змінений, відпочилий, рожевощокий.
За вечерею їй вдалося сісти якнайдалі від нього. Бачила, що розповідав про щось чотирьом невтомним туристкам. Він спокійно усміхався до них, очі його блищали, як у мандрівного продавця, що нарешті знайшов потенційних клієнтів. Побачила, що його погляд час од часу мандрує до неї і її сина.
І тоді вона усвідомила, що він дивиться не на неї, а на хлопчика.
Майк не знав, що це за малий бог, якого вони бачили. Цілими днями займався спорядженням для підводного плавання. Сушив троси, ремонтував бутлі з киснем.
Він сказав, що католик і не розуміється на богах.
— Невдовзі океан зацвіте і треба буде звідси забиратися. Маю купу роботи.
Вона запитала його про Кіша.
— Цей сезон помітно його доконав. Він дуже хворий. Здається, його асистент згортає справи на великому острові й повертаються додому.
— Тобто куди?
— Не знаю. У нього американський паспорт.
— А що з ним?
— Певно, підхопив одну з тих тропічних хвороб, на які хворіють люди з півночі.
— Вона не заразна?
Майк знизав плечима.
— Ви ж робили щеплення перед від’їздом, правда?
Їй сниться такий сон.
Її мама каже до неї:
— Померла моя мама.
— Вона ж померла вже давно. Навіщо ти мені про це говориш? — заперечує Мая.
— Ні, ні, вона померла тепер. Минула смерть була несправжньою. Виявилося, що всі ті роки вона жила в Голландії і тільки тепер померла.
— Чому не подавала про себе звістки весь цей час?
— Мала багато роботи під кінець сезону.
Вона згадала, як багато років тому її мама привезла додому бабусю. Бабуся помирала спокійно, неспішно; розташувалася у цьому помиранні, як у комфортному купе міжконтинентального потяга. Ця чужа жінка, яку внучка бачила вдруге в житті, лежала в маминому ліжку. Просила, щоб подушки їй поклали високо, так, що майже сиділа, і байдуже дивилася на все. Вдавала, що це тільки минуща слабість. Мама також ніколи не промовила слова “смерть” чи “помирати”. Поки відвезла її до лікарні, сама перев’язувала худе здитиніле тіло, яке під ковдрою зазнавало самостійних змін, зсихалося, нахабно й безсоромно линяло. Мама не брала цього до уваги, тільки відхиляла голову та легко морщила носа. Чистила їй яблука, терла їх на кашку і годувала з ложечки, впихала в неї вітаміни, які бабуся випльовувала на новенький блакитний фланелевий халат.
Вона, внучка, не брала в тому ніякої участі. Думала тільки, що це благословення помирати так довго, мати час на кожен подив, кожен спогад. Мати час на жахливий переляк і покришити його на дрібні шматочки, які можна щонайбільше назвати незручностями, не смертю.
Потім після всього, після похорону, який випав якраз на час внуччиної додаткової сесії, мама сиділа в блакитному бабусиному халаті, сперта на ті самі подушки й далі чистила яблука, цього разу для себе. Ходила по квартирі в капцях померлої. Сказала, що халат і капці нові та що шкода їх викидати.
Мая пробувала записати цей простенький діалог зі сну відразу після пробудження і довго шукала в наплічнику олівця. Нарешті, коли його знайшла, знала, що щось їй зі сну втекло. Записала його кількома реченнями, але це було не все. Сиділа на ліжку майже гола й дивилася на свою руку, що висіла над сторінкою записника. На олівець, який зараз рушить, залишаючи після себе неспокійну криву лінію. Чекала зі завислою у повітрі рукою і надіялася, що рука сама знатиме, що написати, що вона краще пам’ятає, що було сказано у сні.
Як люди можуть самі за собою спостерігати? Хто в них дивиться і на кого дивиться? Хто є справді тим, що називається “я” — те, яке дивиться, чи те, на якого дивляться? Обоє не можуть бути “я”, це було б нелогічно, парадоксально. Це означало б, що людина — подвійна, а, може, навіть множинна. Але ж є щось, що дивиться на тіло, пильно відстежує тремтячі руки чи мішки під очима. Це щось є більше, ніж тіло, інтенсивніше, воно дивиться згори. Але й за ним спостерігають. Хто дивиться на втрату свідомості, на непритомність? Хто бачить сон? Кому сниться і хто записує сон? Хто говорить: “Зі мною діється щось недобре”, або “Я боюся”? Хто боїться, хто це стверджує? Чи людина існує подвійно, ніби вона — сіамські близнюки, підступний випадок, коли площиною зростання є спина? Ніколи не можуть побачити одне одного, подивитися один одному в очі, але обоє приречені носити одне одного.