“Я” і “я” — цей зв’язок невизначений і таємничий. Відбувається у внутрішніх незрозумілих монологах, в яких тільки деякі слова старанно продумані до кінця, решта відбувається у контурах слів, у словах узагальнених, розмитих, які врешті завжди поглинають образ. Це мова, якою говорить “я” до “я” — монолог з образів, що пливуть лавою, яка застигає в конкретних, монструальних формах тотожності. Вулканічні острови, які виходять з води й кам’яніють на поверхні, здивовані собою, сухі та мертві.
А коли “я” звертається назовні до “ти”, внутрішній театр монологів мусить поступитися місцем ритуальним діалогам. Діалог проголошує кінець незрозумілих знаків, сонних символів, безформних суґестій. Треба говорити зрозуміло і конкретно. Припасовувати думки до слів. Треба відбивати між собою м’ячі й ніколи не бути певним, що тебе зрозуміють. Правдоподібність порозуміння виражається факторіалами під рискою. А коли порозуміння не настане, можна робити добру міну і заректися наперед: знаю, про що тобі йдеться. Не знаєш, не можеш знати. Жоден науковий експеримент не пояснив цього. Ми — різні, але не знаємо наскільки. Оптимістично заявляємо, що трохи.
“Я” до “ти” — найболісніша частка. Незручна. “Я” стає залежним від “ти”, мусить постійно себе визначати, бути пильним і притомним. Кордони тут непевні, реагують на кожен дотик, вивчають і задкують, ріжки слимака. Коли непевність стає нестерпною, “я” тікає в маски, і не одна з них застигає, перетворюється на в’язницю. “Я” до “ти” майже завжди зближується зашвидко і треба боротися за дистанцію, панувати над нею.
Отже, краще “ти” замінити на “він”, це найбезпечніше співвідношення, тоді “ти” ніколи не підійде заблизько. “Я” мусить бути прагматичним, зосередженим на своїй гладкий кулястій поверхні, яка показує — аякже — свою форму іншим, але, передусім, відбиває зовнішній світ і не впускає нічого досередини. “Я” само може розглядати все з різних боків, може оцінювати — приймати або відкидати. Деякі речі поменшувати, інші — побільшувати, бути володарем сприйняття. Зробити так, щоб світ став “він”, тоді можна буде використовувати його, як предмет і перекидати з руки в руку, як м’ячика, чарувати, створювати і зникати.
Майк розвішав мерехтливі гірлянди довкола головного бунгало, ресторану й біля деяких будиночків — мали відлякувати мавп, які ставали щоразу агресивніші, особливо опівдні. Гірлянди складалися з осколків дзеркала, причеплених до нитки.
Вони неспокійно тремтіли на вітрі, контролюючи все довкола, як позбавлені повік, завжди розплющені очі. Відбивали світ по шматочках, порізаний, непостійний і тремтливий міраж, спричинений спекою, відблиск на воді, який перетворюється на випадкове тремтіння світла, на форми, які здаються знайомими через втому очей. Тепер всюди було повно мандрівних плямок світла. Вони швидко й пожадливо облизували кожну річ.
Вона не спускала хлопчика з очей. Сиділа з витягнутими на кріслі ногами, з тією самою, що й багато днів тому книжкою на колінах, розгорнутою на першій ліпшій сторінці, вона зовсім не читала. Бачила кожен його рух. Дивилася, як він піднімається на пальцях і зацікавлено стежить за цятками світла у дзеркальних зіницях. Коли ставав до цього байдужим, то повертався до фокусів зі зниканням м’ячика для пінґ-понґу або зав’язував на мотузці вузли, щоб потім доторком палички їх розв’язати.
Кіш сидів на своєму місці з купою газет і журналів; весь пообідній час стирчав на своїй канапі, іноді криси його капелюха трошки піднімалися, і тоді вона була впевнена, що він знову дивиться в їхній бік. Як вовк на узліссі. Коли йшли зі сином пірнати, мусили проходити повз нього, говорити йому: “Добрий день” або байдуже “Привіт”. Обертався до них.
— Як книжка? — питав хлопчика.
— Супер. Маю кілька запитань. Чи можу прийти пізніше?
Відчувала його погляд на спині, дивився, як ідуть молом і занурюються у воду.
Голландки за вечерею розповідали про свою експедицію на великий острів. Кава коштує десять доларів. Ніхто не купається в морі, бо мають блакитні прозорі басейни. Якась жінка програла там вчора маєток.
— Подивися, — сказав хлопчик, — це найхитріший фокус у світі “Sawinga woman in half”.
Показав їй серію світлин із книжки Кіша. Там була зображена скриня, в якій лежала жінка. З одного боку стирчала її голова, а з другого — ноги. На іншому знімку скриня замкнена, і демонічний маг у чорному сюртуку перерізає її навпіл великою блискучою пилкою. Наступна світлина — обидві частини скрині вже розсунуті. Потім, коли їх знову стуляють докупи, усміхнена жінка воскресає.
— Це трюк. Там є дві особи, одна — від голови, друга — від ніг.
— Тут не написано, як це робити, але Кіш, напевно, знає. А ти звідки це знаєш?
— Всі це знають. Це старий фокус.
— Кіш сказав, що ні, що це відбувається насправді. Сказав, що можемо влаштувати показ магії на закінчення. І щоб зустріти китайський новий рік.
— Він почався вже місяць тому.
— Нічого, — радісно підсумував хлопчик і побіг.
— Чи ти виконав всі завдання? — крикнула йому вслід.
Вигукнув щось незрозуміле.
Після від’їзду голландок Майк почав привозити своїм невеликим човном якихось дивних мовчазних людей і поселяв їх у найскромніших будиночках за рестораном. Це були тендітні косоокі жінки та їхні тихі діти. Допомагав їм вносити до будиночків валізи, чи радше клунки. Троє жінок були старі й сиві, дві — молоді, певно, матері тих дітей. Вона спостерігала за ними, коли розвішували прання на поручнях бунґало. Не їли з іншими гостями. Кельнер носив їм їжу в двох великих мішках, їли разом, сидячи на дошках тераси.
Із однією з них, тією молодшою, вона зустрілася, коли сходила вниз. На шиї вона мала великий шрам, ніби від опіку. Покарбована шрамом шкіра тягнула обличчя вниз. Жінка опустила погляд, коли вони розминалися. Думала про них “ушкоджені”, бо швидко збагнула, що в кожного з них була якась вада, давня рана, шрам. Діти також — мали екзему або рахіт. Як виглядав світ, з якого вони прибули сюди? Пекло? Майк попросив, щоб вона його не запитувала про цих людей.
— Не запитуєш, я не відповідаю. Нічого не знаємо і все.
Вночі вона чула, що приплив якийсь катер, і група жінок зникла, але за декілька днів у будиночках за кухнею з’явилися нові. Вона нічого не запитувала.
Хлопчик, який курсував тепер згори вниз, до Кіша й назад, сказав їй, що це втікачі. Це звучало недвозначно. Втікачі звідкись, втікачі кудись.
Він узяв для фокусів її бавовняну хустку і просив, щоб зберігала всі коробки від сірників.
Наказала йому завжди бути на видноті.
— Я мушу постійно тебе бачити. Тобі не можна ходити до Кішевого будиночка. Домовились?
Він кивнув головою, але в його очах був такий самий подив, як тоді, коли вона прогнала з бунґало обридливу мавпочку.
Вона купила в буфеті в Майка п’ять листівок, всі однакові: лагідна затока, жовтий пісок і пальми на березі. Блакитне небо й зелена вода, як прекрасні світлини з “National Geographic”. Розклала їх перед собою, як пасьянс. Одну написала до мами. Попередню, подібну, надіслала їй на свята. Перерахувала, починаючи фрази з тире, етапи подорожі. Мама, напевно, тримала цю листівку на столі. Чотири листівки непорушно чекали своєї черги; подумала, що могла б їх надіслати голландкам, вони ж дали їй свої візитки. Листівки чекали б на них у їхніх холодних північних будинках, разом з іншою поштою, з рахунками за телефон і витягами з банківських рахунків, поки подорож на схід не замкне коло, і мандрівниці опиняться у тому самому місці, з якого вирушили. До мами ще написала: “У поштовій скриньці буде страхова квитанція, заплати, будь ласка, розрахуємося, коли повернуся”.
Порожнє помешкання, де повітря стужавіло в каламутну ґалеретку, в якій застрягли порошинки, світло не може крізь неї пробитися, розтоплюється і стікає віконними шибами. У маленькій кухні на столі лежить в’язка ключів і трамвайний квиток. У коридорі на підлозі кинуті дитячі кеди з присохлим до підошви болотом. Двері до лазнички привідчинені, а за ними в темряві слизьким слідом мандрує крапля органічного металу. Пучками досліджує клубок волосся на решітці стоку ванни. На килимі в кімнаті, відразу коло стіни, вже сто двадцять четвертий день утворюється клубок пилюки; завбільшки як горіх. Це таємниця, аномалія, процес, спрямований у зворотний бік часу, бо все довкола скоріше кришиться і розсипається.