— Досить, — Кіш поклав руку на книжку. Подивився на жінку, що сиділа навпроти.
— Це могло би бути моє особливе вміння. Прочитай ще це, — звернувся він до хлопчика. Вона спробувала забрати від нього книжку.
— Не читай. Це якісь жахи, — запротестувала вона. Але Кіш був спритніший, розгорнув книжку на тій самій сторінці й тріумфально поглянув на Майка, який саме повернувся з напоями.
— Ще абзац, — сказав він. — Йдеться про чарівників, яких називають motetequi, що означає “ті, які ріжуть самих себе”. Такий motetequi різав себе на шматки, які складав під ширму, потім пробивав ширму і майже відразу виходив, не маючи на тілі жодних пошкоджень. О, і ще далі ... записано такий самий перебіг подій у бенгальських штукарів: порізану на шматки людину прикривали сукном; штукар просковзував по сукні й за хвилину порізаний чоловік ставав на ноги...
— Нехай пан перестане читати ці дурниці, — сказала вона різко. — Пан його лякає.
Кіш розсміявся і відкинув голову на високу спинку канапи.
— Мамо, я зовсім не боюся, — запротестував малий.
— Ходи, сину, пограємо, — сказав Майк і пішов з хлопчиком до більярдного стола. Коротко зиркнув на неї через плече.
Крутила в долоні склянку, обдумуючи відхід до будиночка.
— Не бачить пані, не зауважила пані? Я хворий. Це, — він підняв штанину, — це саркома Капоші. Знає пані, що це означає?
Вона відчула могутній приплив крові до голови, але опанувала себе.
— То чому, до біса, пан не лежить у лікарні? Чому пан не лікується? — запитала вона зі злістю.
Він сказав:
— Це питання тільки часу, не місця. Пані також помре. І він помре, — показав на хлопчика, який, висунувши кінчик язика, тренував фокус із кульками. І вони, — кивнув головою у бік двох кельнерів, що прибирали зі столів.
— Чого мені мало б залежати на якомусь майбутньому жовтні чи квітні? Що мало б відбутися нове, незвичайне? Чергова подорож? Виграш у казино?
На мить замовчав, а потім додав:
— Я вільний, можу це зробити щомиті.
— Не розумію.
Іронічно подивився на неї.
— Ти добре знаєш.
А за мить:
— Ти мене інтригуєш. Розчарування у коханні, правда?
Вона змішалася. Зробила ковток, лід вже розтопився.
— Це тому ти така худа, сіра та змертвіла. Стиснута. Ти ж маєш гроші на добру їжу, на масажиста, ти маєш квітнути.
Вона відчула, що її горло від жалю стискається, слабла, ніби ті слова відірвали її від землі, підняли на мить у повітря і кинули, як сміття.
— Відвали, — сказала вона і це їй допомогло, замість жалю — фурія. — Відвали.
Але він схопив її за руку і вбив у неї свої кістляві жахливі пальці, схилився до неї над столом.
— Щось є у тому соромливе? Щось недобре? Що хтось тебе кинув? І що з того? Ти теж когось кинь. Ти не зауважила, що є ланкою в ланцюгу покинутих і тих, що покидають?
Вона вирвала руку, а потім спокійно сказала:
— Заспокійся, йди спати. Ти перепив.
Рука, за яку він її вхопив, пекла. Радо би встала й пішла її помити. Дотик іншого. Огидний, насильницький, демонічний. Але не встала. Закурила цигарку та глибоко затягнулася.
— Зрозуміло, — іронічно сказав він, — люди пов’язані одне з одним, як ланки ланцюга, ми поєднані між собою, як засуджені на вічні муки. А любить В, але В не любить А, а любить С. Зате С віддає перевагу а її якомусь Р чи О. І так далі. Часом здається, що є зворотний зв’язок, тоді таке коло на якийсь час відокремлюється від решти і дрейфує у тільки йому відомому напрямку. Раніше чи пізніше повертається у резерв. У цих простих зв’язках є певна сумна закономірність. Існують індивіди із низу цієї піраміди, скажімо, якесь А, яке звертається до іншого, а те інше до ще іншого. Але ніхто не тягнеться до А, розумієш? Бідне А. І є також якесь Я, з самої вершини, до якого спрямовано багато векторів, але яке саме не звертається до нікого. Архетипний Нарцис, світ його любить. Якби Бог був би справедливий, він поєднав би А з Я, замкнув би коло й дозволив би йому крутитися безконечно. Але людей занадто багато, їхні дії занадто ускладненні. Чи вдалося б провести такі дії на шести мільярдах елементів у якомусь комп’ютері? Хто виявився б найбільш любленим, а хто найменше, тим останнім з останніх, хробаком у торфі?
— На добраніч, — сказала вона і встала.
— Знаєш, у чому полягає магія? — запитав він її і говорив далі, попри те, що вона йде. — У тому, щоб називати те, що бачиш. Треба змусити людину, щоб називала те, що має перед очима. Так створюються факти. Кожна людина воліє прив’язатися до хоч якоїсь єдиної версії дійсності, навіть якщо ця версія фальшива.
Поверталася нагору до бунгало, штовхаючи перед собою незадоволеного хлопчика і легко заточуючись. Алкоголь викривлював стежку.
Лягла горілиць; на сусідньому ліжку ображений хлопчик читав.
Здалека наближався гуркіт, шум, мішанина звуків: брязкіт, тріск, глухе гуркотіння. Падав звідкись згори, зсередини острова, звідти, де вона ніколи не була, з місця, порослого джунглями, де повно витких рослин, гнилого листя, мертвих дерев, шарудіння і привидів. Сіла на ліжку, серце калатало, подих був неглибокий, бракувало повітря, ніби її тіло було діряве й повітря вилітало через отвори в простір. Вона чула виття і їй здавалося, що чує тремтіння тисячі кроків і вібрацію хаотичної дикої армії, яка сходить з гір, у долину, до моря. Тріщали зламані гілки, падали дерева під тиском сліпого натовпу. Стояв мавпячий вереск і ревіння, як тоді, коли вони вишкірювали зуби, як маленькі скажені песики. У цьому галасі їй здавалося, що чує якісь уривки слів, напівлюдські голоси, белькотливі, хриплячі. І глухі удари об дерева, ніби хтось молотив по них палицями, і виття, якесь довге “у-у-у-у-у-у”. Зі страху вона похолола й не могла ворухнутися, щоб зачинити вікна і двері, повернути ключа в маленькому філігранному замочку і затраснути непідігнані вікна.
Їй здавалося, що вона бачить цей штурм згори, бачить, як пливе темна рухлива лава, якої не може зупинити ніщо, крім океану. Скажені мавпи, потоки гуркотливих ящірок, мотузки вужів, повзучих хробаків, дрібні гризуни, а над ними, як мисливська флотилія, тріпочуть крилами птахи та ніжні нічні метелики; все, що вціліло, що досі переховувалося у мороці вологого часу. І якісь створіння, подібні за формою до людей, до гномів, химери з перемішаних фрагментів тіл, людських і тваринних, големи, що постали із мокрого болота, з решток, що гниють у калюжах — все це котиться вниз, вже не марширує, навіть не біжить, а вируючи падає розгойдана виюча зграя. Їй здалося, що над усім тим лунає приглушуваний звук флейти, дві прості вперті ноти, які звучать по черзі, монотонно вплутані в шум. І регіт, бо була в цьому ошалілому поході неприємна веселість, радість від перебування під владою шаленства, радість від близькості моря, від насильства й нищення.
Одним швидким рухом опинилася на синовому ліжку і прикрила його своїм тілом, притиснула його голову до матраца та завмерла в такій позі, чула, як орда пролітає тут зовсім поряд, аж тремтять тонкі ажурні стіни будиночка. Чула різкий тваринний запах, випари з роззявлених писків, трав’янисті, сферментовані, запах гнилої води, ставів, повних пуголовків, сморід хвороби і солодкої крові, що розкладається, сперми, різкого поту. Не сміла поворухнутися, ані піднести голову, але знала, що могла б їх тепер побачити через невеличкі віконця — перекривлені писки, пласкі волохаті обличчя, білки очей, цівки слини, зловісно підняті губи над гострими зубами. Все це перло в темряві, нищачи все довкола, затоптуючи в землю, поскладані раніше мушлі, ламаючи поручні, обриваючи мотузки з розвішаною білизною, а потім ламаючи ратинові крісла й дірявлячи кігтями канапи. Дзенькіт розбитих пляшок, потрощене скло келихів, відблиски розбитих ламп.