Та яке ж було її здивування, коли побачила перед собою чужинських воїнів у повстяних круглих шапках, із залізною лускою на рукавах, з великими щитами на грудях…
…Ось так Ольвія негадано для самої себе і зустрілася з чужинцями. Тепер вона розуміла, чиї то дими за Істром. Але звідкіля вони взялися, перси, вже вкотре подумала вона, не розуміючи, як себе з ними вести і хто вони їй: друзі чи вороги?
– Звідкіля ви? – запитала вона.
Чорнобородий вершник гордо вигукнув:
– Ми – перси, сини персів, непереможні воїни великого царя, царя царів, царя Сходу і Заходу!
Вона подумала, чи знають про персів скіфи?
– Дивуєшся, що далеко залетів спис славного перського мужа? – вигукнув чорнобородий. – Бог вітру приніс нас сюди, а бог грому викував наш спис!
Гострий наконечник списа ще хилитався біля її грудей.
– Ти хто така? – запитав чорнобородий. – Ти скіф? Так? Нам треба одного живого скіфа.
Ольвія не встигла нічого відповісти, бо Лікта у своєму кубельці на її грудях зайшлася вереском.
Вершники з несподіванки аж підскочили і одвели од неї жахливий спис. Лупили очі на таку незвичайну жінку, котра мчала верхи пустельним шляхом з немовлям на грудях, і вражено хитали головами: ну й спіймали ж пташку!
Доки Ольвія заколисувала дитину, перси гуділи між собою: радилися чи сперечалися… Не розбереш.
Зрештою зареготали:
– Га-га-га-а-а…
Наче гуси заґелґотали.
Хиталися в сідлах і гигикали, блискаючи зубами й білками великих очей, бо смішно їм стало, що вони вдесятьох, з бойовим кличем кинулись на матір із дитиною.
Та ось чорнобородий щось сердито гаркнув на них, і реготунам заціпило. Ольвія насторожено чекала, що буде далі. Старанно підбираючи слова, чорнобородий заговорив:
– Ти не бачила вершника… скіфа… із стрілою у спині?
– Ні.
– Ти неправду говориш, – криво посміхнувся чорнобородий. – Під тобою його кінь. О, перс лише раз побачить коня і на все життя пам'ятає його… Бо кожний кінь має своє обличчя. Ти пересіла на коня того вершника. Де він?
– Там лежить із стрілою у спині, – махнула вона на ковилу.
– Добре. Він не встиг повідомити скіфів… Добре. Але ми хочемо знати, хто ти є?
– Гречанка.
Чорнобородий підозріло оглянув її з ніг до голови, заперечливо покрутив головою.
– Ти скіф'янка. На тобі скіфський башлик і куртка. Ти тільки говориш по-грецьки.
– Але я справді не скіф'янка.
– Не бійся, жінко, вбрана по-скіфському. Ми не будемо чіпати тебе й твою дитину. Але ти мусиш поїхати у наш табір.
– Чому я мушу з вами їхати?
Вишкіривши зуби, чорнобородий недобре сказав:
– Перс завжди радий вродлива жінка.
– Але вродливий жінка не завжди радий персам! – передражнюючи його вимову, відповіла Ольвія. – Відпустіть мого коня. Я спішу до Гостинного моря і нікуди не зверну із своєї путі. А коли вам потрібні скіфи, шукайте їх самі!
Чорнобородий хвалькувато вигукнув:
– О, не поїдеш на своїм коні, поїдеш на перському списі!
І підніс гострий кінчик списа до лиця Ольвії.
– Вибирай!
Довелося підкоритися.
Оточивши полонянку з усіх боків гарячими кіньми, перси круто повернули на захід, до ріки Істру, що блищала на обрії широкою, наче олов'яною смугою. Повернули навстріч тим димам, що круто здіймалися по той бік ріки аж до неба, і Ольвія губилася в здогадках: куди й для чого її везуть і чи знають про прихід персів скіфи? Що потрібно персам у скіфських степах?.. Невже війна?..
Розділ тринадцятий
Спітамен кшатра[25]
Коли врешті дісталися до Істру, було вже ополудень. Обидва береги ріки – скіфський і протилежний, фракійський, – кишіли, як мурашники. Тисячі й тисячі людських фігурок метушилися по обох його берегах, сюди й туди снували човни, плоти. А через усю широчінь ріки, з невеликими проміжками для пропуску води, вишикувалися вряд трієри на якорях. Трієри були великі, морські, певно, прийшли сюди з Понту, піднявшись угору по річці. Ольвія зрозуміла, що на річці йде будівництво мосту чи переправи для перської орди.
Крутим узвозом спустилися вниз і спинилися біля товстих дубових паль, які було забито в твердий ґрунт берега. На фракійському боці теж було забито в твердий материковий фунт дубові палі, а між ними від берега до берега, поверх заякорених трієр, вже натягнено вісім товстих лляних канатів, до яких поприв'язували поперечні балки.
Різномовні раби (це зрозуміло було по їхніх вигуках), білі, смагляві і зовсім чорні, голі, в самих лише набедрених пов'язках чи коротких спідничках, під виляски батогів наглядачів з трудом повертали важкі вороти, натягуючи товсті канати.