Чорнобородий щось сказав, двоє вершників із його загону спішились, побігли берегом до човнярів, а чорнобородий знову повернувся до будівничих мосту. Скрипіли корби, кричали наглядачі й періщили голих рабів, і ті все крутили й крутили корби. Канати поверх трієр хоч і повільно, але натягувалися й натягувалися, аж доки й не забриніли, як струни, і не лягли на ряд трієр, що віднині будуть підтримувати міст замість паль.
Тим часом прибіг один з вершників, щось сказав чорнобородому, той кивнув Ольвії, щоб вона йшла за ним. Спустилися до води, де на них уже чекав чималий човен, власне, два човни, збиті дошками. В один вершники завели коней, а в інший зайшли чорнобородий, Ольвія і ще якісь люди, певно, будівничі, яким треба було якраз на той берег. Ольвія присіла, а чорнобородий стояв біля неї і дивився на той берег. Веслярі поплювали на долоні, гекнули, опустили довгі весла у воду, потягли їх на себе, і обидва човни стрімко пішли од берега.
Вода на середині ріки вирувала, вдарялась у борти трієр, що перегороджували їй шлях, пінилась і з шумом та ревом неслася у проходи між суднами. Із човна трієри видавалися великими, і десь там над ними, нагорі, будувався міст.[26]
На фракійському боці вже настилали на натягнені поверх трієр канати міцні кругляки по ширині майбутнього мосту і міцно прив'язували їх до поперечних балок. І відразу ж засипали їх землею, яку на носилках, майже бігом, під ударами батогів, носили раби. Одні носили землю, інші розрівнювали її, а треті трамбували товстими обрубками колод. Одночасно із земляним насипом тягли з обох боків перила.
Сидячи у човні, Ольвія бачила, що будівництво мосту йде у швидкому темпі, перси квапились. І тоді вона подумала про Тапура. Чи знає він та його владика Іданфірс, що перси вже будують міст на землю скіфську?.. За якийсь десяток днів закінчать вони міст, і по ньому лавиною потече перська орда… Як застерегти скіфів, як передати їм про цей міст? Подумала, і на душі стало важко: а чи випустять перси її із свого табору? Ой, мабуть, навряд. І втекти від них – теж не втечеш. І від розуміння того, що вона знає про ворога, про його наміри, а не може застерегти скіфів, їй було боляче, і наче відчувала за собою якусь вину.
Човен пристав до фракійського берега, ткнувся носом у пісок, веслярі, розігнувши спини, відхекувались. Чорнобородий кивнув Ольвії, і вона зійшла за ним на берег… Вже не скіфський, а чужий. З другого човна зводили коней і зразу ж сідали. Сіла й Ольвія, і по знаку чорнобородого вони рушили. На фракійському боці людей було більше, вони снували так густо, що між ними трудно було проїхати. Все то були будівничі мосту: носили землю, пиляли й тесали колоди для настилу.
Загін чорнобородого круто повернув у степ, і, коли піднялися на узвишшя, Ольвія побачила далеко внизу велетенський військовий табір, над яким здіймалися дими від тисяч і тисяч багать. Вся перська орда вмістилась у тій долині, а чи тільки частина її – невідомо, але долина була вщерть забита людьми і тваринами. На обріях носилися вершники, ліворуч і праворуч шляху скакали загони, на узвишшях стояли сторожові пости, і чорнобородий щось їм кричав, певно, таємне слово.
Іржали коні, ревла худоба, скрипіли вози, і гул людських голосів долинав із долини, наче морський прибій.
– Наші коні затопчуть ваш степ і вип'ють ваші води, – звертаючись до Ольвії, хвалькувато вигукнув чорнобородий.
– Ви ще не знаєте, що таке скіфські степи, – відповіла Ольвія.
– О, ти не знаєш, що таке військо царя царів! – буркнув чорнобородий і вмовк. Спустилися вниз, всюди паслися осідлані коні, між ними спали вершники у панцирах і шоломах, ще далі ревіла худоба, гуртами рухались верблюди, воли.
Сам табір був захищений трьома рядами возів. Загін, що полонив Ольвію, проїхав через три ряди возів після того, як чорнобородий сказав дозорцям таємне слово. Запетляли вузькими проходами, наче в густому лісі. Всюди спали піхотинці, поприкривавшись від сонця великими плетеними щитами, спали, хоч гул над табором стояв неймовірний. Там і тут лопотіли на вітрі намети, шатра, але здебільшого воїни лежали просто неба. Блищали шоломи, панцири, кольчуги. Багато воїнів було в повстяних ковпаках, вовняних накидках. І гул, гул, такий, що, здавалось, велетенська ріка вергала каміння в бездонну прірву. Полонений, потрапивши в такий табір, глухнув і сліпнув, втрачав волю, тяму і вже нездатний був ні опиратися, ні тим більше триматися з гідністю.
Вершники чорнобородого в'юнами завертілися, аби не наступати воїнам на голови, і повільно рухались табором. Там і тут клепали молоти: похідні ковалі лагодили зброю, ревіли верблюди, іржали коні, кричали люди, і годі було що втямити чи збагнути. Ольвії здавалося, що потрапила вона в потойбічний світ. І тільки думала: як? Як скіфи здолають таку орду, що заповзала у їхні степи?
26
Як гадають вчені, міст на Дунаї (Істрі) було споруджено, очевидно, десь на ділянці між сучасними містами Тулча і Рені, ширина ріки там 1 км, глибина до 7 м. Найбільш ймовірним місцем будівництва мосту є місцевість біля сіл Ісакчі (на правому березі ріки) та Орловка (на лівому). Шлях від тогочасної столиці Персії Суз до Дунаю (Істра) радянський вчений Б. А. Рибаков визначив у 2300 км.