Середина табору, котру охороняли «безсмертні», мала свій додатковий захист і була оточена трьома внутрішніми рядами возів, над якими на списах маяли кінські хвости. А за возами на просторі стояло величезне рожеве шатро, над яким розпростер крила золотий орел. Ольвія здогадалась, що тут перебуває перський цар.
Біля входу в шатро непорушно застигли зі списами, щитами й мечами на поясах шестеро здорованів у сяючих шоломах і латах. Вони стояли, наче кам'яні ідоли, навіть не ворухнулися, коли загін спішився біля шатра. Тільки коли прибулі зробили вперед по кроку, списи хитнулися, спалахнули на сонці й загородили дорогу.
Вершники, котрі полонили Ольвію, враз притихли й принишкли, притримуючи мечі на поясах, аби ті не дзенькнули, обережно спішились, вишикувались у лінію і завмерли, ніби їх і не було. Чорнобородий застиг попереду.
Стояли довго, не сміючи навіть звести очі, тільки час від часу кліпали повіками. Ольвія зрештою не втерпіла:
– І допоки ми будемо молитися на це шатро? Я спішу додому, до Гостинного мо…
Чорнобородий метнувся до неї безшумно, затис полонянці рота широкою, твердою як камінь долонею… А віднявши долоню, люто глянув на полонянку і ребром своєї руки провів у себе по горлі. Ольвія все зрозуміла і затихла.
Із шатра висунулась довгаста, жовта, як гарбуз, голова без єдиної волосинки і ворухнула рудими бровами. Чорнобородий щось шепотом доповів їй, голова кивнула і зникла. Знову потяглися хвилини нестерпного чекання. Чорнобородий пас очима вхід у шатро, і руки його були молитовно складені на грудях.
Із шатра вийшов товстий, дебелий перс у панцирі й шоломі і, поклавши руки на шкіряний пояс, що туго впивався йому в живіт, щось тихо сказав чорнобородому. Той догідливо кивнув головою і, повернувшись до полонянки, рухом руки показав їй, що треба йти. Ледве Ольвія зробила крок-другий, як звідкілясь невидимі руки підхопили її, і вона миттю опинилась у шатрі. Злякано притискуючи до себе дитину, зробила кілька кроків поміж двома рядами воїнів із оголеними короткими мечами й опинилася під склепінням шатра.
Усередині шатро було надзвичайно просторе, в парчі й позолоті. На пишних килимах на подушках поважно сиділи в шоломах, з короткими мечами на поясах стратеги і воєначальники загонів.
Тиша в шатрі стояла така, що чути було, як дзвенить у власному вусі. Жодного руху, погляду… Наче сиділи не живі, а якісь дивні мерці…
Ольвія сковзнула поглядом далі по шатру, і біля священного вогню, що горів у великій бронзовій чаші на триніжку, під протилежною стіною шатра, на якій висів герб Персиди – соколине пір'я і всередині стрілець, що натягає лук, – по-східному схрестивши ноги, сидів на подушках сам Дарій в золотій шоломоподібній тіарі з майстерно завитою бородою. Був він у рожевому осяйному вбранні, підперезаний широким шкіряним поясом із золотою пряжкою у формі крилатого колеса і з коротким мечем у позолочених піхвах.
Він байдуже дивився на полонянку, звузивши набряклі, важкі повіки. Сонна апатія, мертвотна холоднеча оповила його сухе, різке обличчя з важким підборіддям. Але навіть крізь ту сонливість проступали риси вольового, жорстокого і владного царя, царя царів, як величали себе всі перські владики із роду Ахеменідів.
– Я прийшла, великий царю, – сказала Ольвія, і від перших звуків її голосу стратеги хитнулися з подиву: ще такого не було, аби якась полонянка сміла першою заговорити до того, хто є уособленням бога на землі.
– Я дуже здивована і обурена, – в мертвій, недобрій тиші говорила далі полонянка. – У тебе, великий царю, скільки того війська, що зір його не осягає, то для чого було хапати жінку з дитиною на руках? Хіба я в змозі заподіяти зло твоїй орді, великий царю?
Не встигла Ольвія й закінчити, як звідкілясь нечутно, мов кажани, метнулись до неї тіні, затисли їй рота, схопили за плечі й почали гнути її до землі, намагаючись кинути полонянку на килим, до ніг царя. Ольвія що було сили шарпнулась, випросталась.
– Падай! – шипіли позад неї. – Варварко, ти знаходишся перед самим Дар'яваушем[27], царем великим, царем царів! Ти знаходишся перед сонцем усієї землі! Спітамен кшатра удостоїв тебе великої честі, аби ти поцілувала край килима у його божественному шатрі. Перед ним прості смертні лежать і бородами метуть землю!
– А я – жінка! – дзвінко вигукнула Ольвія. – Я виросла у вільнім місті, де не принижували так людей!