Кінь зірвався з місця і поніс степом переляканого фракійця…
Розділ восьмий
Вогник у пітьмі
Летіло степами «велике вухо»; стооке – все бачить, стоязике – все передає, стокриле – всі відстані долає. Летіло «велике вухо»[20] від долини до кряжа, від дороги до стежки, від колодязя до табуна, від табуна до кочовища… Летіло, ясу несло…
Зустрічаються в степу двоє кочовиків.
Після звичайних привітань:
– Чи здоровий ти?..
– Здоровий, а ти? Хай Папай дарує тобі здоров'я!
Відразу ж:
– Що чувати у степу? Які новини?
– О, багато новин у степу. А найперша така: Тапур з тисячею вершників ходив до греків і взяв собі дочку їхнього архонта. Така гарна!.. Ні в кого з вождів немає такої гречанки.
– Бувай!
– Бувай!.. Спішу передати новину.
І летить далі «велике вухо»:
– О, новин багато, а найперша така: Тапур зібрав усіх своїх людей і напав на греків. Захопив багато рабів, цілі валки добра нахапав.
– І везе ж тим хапунам!
– Еге, збагатилися. А тут сидимо на однім місці, і кибитки наші геть порожні… Бувай!
– Бувай!..
І знову летить «велике вухо» степами, розносячи вість про вдалий похід Тапура до греків, про багатства, які він у них захопив… Долетіло «велике вухо» й до владики Іданфірса: Тапур на греків біля лиману напав, греків розорив, багатства набрав, нахапав, нагріб…
Спалахнув гнівом владика.
– Ми з греками у мирі, а Тапур посмів на них нападати! Гінця!
Гінці з гнівом владики Скіфії ще ніколи не барилися. Швидкі коні несуть їх, як на крилах, і вони прибувають завжди негадано, невчасно…
Ось і до Тапура негадано примчав гонець. І прилетів у жовтім плащі, а жовтий плащ – то ознака гніву владики. Але, як велить звичай, Тапур гінця прийняв як гостя, запросив його до білого шатра.
З цікавістю розглядав молоде обличчя гінця з м'якими жіночими рисами, з ріденькою борідкою, що тільки-но почала прокльовуватись. Певно, знатного роду, коли такого молодого поставлено гінцем. А що гонець не простий, свідчив знак на його куртці: сонце, на якому схрещені три стріли.
Сонце – символ владики, отже, гінця треба приймати поштиво, а схрещені три стріли означають, що Іданфірс – владика неба, землі і людей Скіфії.
– Я слухаю тебе, гонець самого владики, – зовні ліниво цідив Тапур, напівлежачи на кошмі, а сам гадав: чому це гінця принесло, з якими вістями? Узявши з рук слуги чашу з кумисом, сперся ліктем на подушки, тягнув кумис. – Які вісті?.. – Кивнув слузі, щоб той пригостив гінця. – Як поживає владика? Боги, як завше, не обходять його милістю?
– О, так, – відповів гонець, беручи з рук слуги чашу з кумисом. – Владика Скіфського царства запрошує вождя Тапура прибути до нього і випити біля шатра золоту чашу вина.
«Біля шатра?.. – подумки зауважив Тапур. – Так запрошують винних. Але чаша золота. Виходить, владика ще шанує мене. Хоча щось затіває…»
Гонець передихнув, допив кумис і закінчив:
– Владика у гніві великому!
– Чим же Тапур прогнівив самого владику?
– «Велике вухо» принесло погані вісті: Тапур напав на греків біля лиману, розорив їх, набрав собі добра чимало.
– «Велике вухо» не завжди правду несе, – сказав Тапур спокійно.
– Владика у гніві великому за похід Тапура до греків!
Тапур промовчав, бо негоже йому, вождю, виправдовуватись перед гінцем.
– Іданфірс запрошує Тапура випити чашу із зав'язаними очима!
Он воно що! Владика вже виніс йому смертний вирок. Тільки благородний. Дасть на вибір три чаші з вином. В одній буде отрута… Гм… Тапур виправдовуватись не буде.
– Владика Скіфії своїми устами сказав: якщо Тапур має серце лева, то хай прибуде до нього. Якщо ж Тапур має заяче серце…
Тапур жбурнув чашу з кумисом, рвонувся вперед, вп'явся в кошму.
– Що-о??? Я – боягуз??? Твій владика гадає, що Тапур останній боягуз і що він не прийде до шатра владики? І тоді з нього будуть потішатися степи?
Гонець мовчав, він своє завдання виконав, все, що велено, передав, а решта його не цікавить.
– Мені пора… – зводиться він.
– Де зараз кочує владика? – прохрипів Тапур.
– Владика біля річки Тірасу, – відповів гонець, зводячись. – Він поїхав прикластися до сліду Геракла.
– Передай владиці, що Тапур… Тапур негайно примчить до нього у гості, і владика ще переконається, у кого яке серце!
Гонець вклонився і швидко вийшов із шатра, і відразу ж почувся тупіт копит його коня. Тапур закружляв по шатру, як поранений звір. Хрипів, щось вигукував, хапався за руків'я акінака… Але гнів пік його вогнем і не давав спокою. Зрештою Тапур вибіг із шатра, скочив на свого коня і помчав у степ.