Ольвія тільки й озвалась:
– Вигадники ви, скіфи!
– Хіба ти не знаєш, що скіф до свого народження людиною кимось буває? – здивовано вигукнув він. – Як у вас, греків, не відаю, а в нас так. Хто вовком буває, хто птицею, хто якоюсь там билиною у степу чи звіриною. Або й комашкою. А потім приходить час, і Папай каже: йди і народися людиною, бо скіфам треба багато-багато людей. Він іде і народжується людиною.
Ольвія зацікавлено слухала Тапура, на мить навіть забувши про свої страхи.
– Говори, Тапуре, говори, – прохала, коли він вмовкав. – Мені легше, як тебе слухаю.
Він опустився біля неї на повсть, присів на зігнуту під собою ногу, рукою ляскав себе по коліні.
– Я, щоб ти знала, спершу конем був, – розповідав їй так, ніби то було звичайним явищем. – Так, так, конем був до народження, – повторив, бачачи, що вона недовірливо придивляється до нього. – Я навіть трохи пам'ятаю, як я був конем. Ноги пам'ятаю: прудкі та сильні ноги. І бігав я у степах, аж вітер у вухах свистів. І тепер мені іноді сниться, як я був конем. Сниться: мчу степом. Ніби я і ніби не я. А ніг у мене аж чотири, прудкі такі ноги, сильні. Мчу, аж вітер свистить, аж земля піді мною гуде. От яким прудконогим конем я був! А потім сказав Папай: досить тобі конем бути. Йди до вождя Ора, і його жона народить тебе людиною. Я пішов, і вона народила мене скіфом. І Ор мені був дуже радий. Ще б пак! Про такого сина, як я, він і мріяти не міг! – гордовито закінчив Тапур свою розповідь.
– Ти в мене найкращий, – кутиками уст посміхалася Ольвія від повноти щастя і ласкаво дивилась на нього сяючими тихими очима. – Поговори зі мною ще, мені боязко самій лишатися…
– А син наш, щоб ти знала, зараз деревом живе. – І він розповів їй про свій сон. – Тепер ти збагнула? Громове дерево показало мені нашого сина. От! Він у дереві, там, – махнув кудись рукою, – на узвишші. Уся Скіфія заговорить про мого сина із громового дерева. І Папай йому вже сказав: йди до Ольвії і народися людиною, і Тапур матиме сина-громенка. Він уже йде, і ти його скоро народиш. А я тобі дам за це багато золотих прикрас, найпишнішу білу юрту, коня дам і слуг та рабів дам. І тобі будуть заздрити усі сколотки. От!
Він підхопився на рівні, взяв свій башлик і, не кажучи й слова, вискочив із шатра. Аж війнуло за ним!
Ольвія якусь мить лежала непорушно, заколисана його мовою, вже й дрімати почала, як зненацька живіт її колихнувся, і вона тихо скрикнула:
– Ой… Мабуть, починається…
До шатра на руках і колінах заповзла Мілена, простяглася у ногах господині.
– Ти мене кликала, господине? Я тут.
– Авжеж, Мілено, кликала, тільки ти сядь. Ось тут. – Мілена сіла біля Ольвії. – І не відходь од мене. Боюсь я… Тапур щойно повідав, що вже бачив нашого сина. Уві сні.
– То й буде все добре, господине моя. І не бійся. Немає солодшої муки у світі, аніж народити маленьку лялечку… Земля родить, все зело родить, птиця і звір теж діточками обзаводяться. То й жінка має родити, щоб рід людський не уривався під сонцем.
– Страшно…
– То – солодкий страх, господине.
– Аби син… – шепоче Ольвія побілілими губами. – Аби син… Новий крикун бойового кличу Тапурового роду.
– Поглянь, господине, з шатра. Запона піднята, бачиш, як степ цвіте, – шепотіла Мілена. – Я хоч і не бачу, але відчуваю. Такий теплий та ласкавий вітер обвіває моє лице, як із шатра виходжу, скільки пахощів зі степу несе. А як іржуть лошаки за кочовищем, весні радуються! Світ після зими ожив, у добру пору ти зібралась родити, господине моя.
До шатра донісся тупіт копит, що віддалявся.
– То вождь знову в степ помчав, – шепнула Мілена. – Од радощів він собі місця не знаходить. Сина чекає. А ти – не бійся, господине. Скіфи кажуть, що до породіллі сходяться усі боги. Сам бог богів, добрий та мудрий Папай, слідкує, щоб жінка народила щасно відважного сина чи красуню дочку.
– А я боюся, Мілено. Наче біду свою відчуваю…
– А ти поклич, господине, ще й грецьких богів. А найперше – добру Іліфію[22], – радить рабиня. – Я вже й забула, як молитися грецьким богам. А колись же і я родила… Ой… згадаю – не віриться… Пам'ятаю, з'явилася на світ моя донечка і кричить… А я – плачу. А донька кричить… Ой-ой, яка то радість була. Ліктою я назвала свою дочку. Ліктою… Що з тобою, господине?
– Ні, ні!! – раптом крикнула Ольвія. – Не може бути… Просто так… здалося…
І зненацька гострий біль різонув Ольвію.
Крикнула вона, зайшла баба-повитуха, поважна, сувора, від неї віяло силою та впевненістю. Мовчки заходилася засукувати рукава. Ольвія поглядала з надією на її грубезні, майже чоловічі руки.
22
Іліфія – богиня дітонародження, зображувалася молодою жінкою із закутаною в плащ головою, але з оголеними руками, з факелом у руці – символ початку нового життя, немовляти, яке щойно народилося (грец.).