Дарій замкнувся в собі, радість перемоги над бактрійцями поволі танула. Але один сак сам прийшов у перський табір. Перебіжчик. Дарію стало трохи легше. Хоч одного зрадника, а таки мають саки. То був пастух у витертих штанях, у драній куртці, в заяложеному башлику. На ногах – стоптані сап'янці, з носків яких уже виглядають пальці. Небагатий, виходить. А лицем він був жорстоко понівечений: вуха відрізані, ніздрі вирвані. Рани були свіжі, тільки-но шкіркою взялися. По краях ще сочилася кров.
– Як тебе звати, сак з відрізаними вухами? – запитав його Дарій через товмача.
– Сірак, – одказав перебіжчик.
– Хто ж це тебе так… прикрасив?
– Саки! – з ненавистю вигукнув Сірак. – Я їм цього ніколи не прощу! Я відомщу їм за свої відрізані вуха і вирвані ніздрі.
– Зараз ти маєш таку нагоду, – ніби аж співчутливо говорив з ним Дарій. – Скажи нам, де ховаються такі жорстокі саки, які своїм бідним і невинним пастухам відрізають носи й виривають ніздрі? Ти знаєш, де вони?
– Знаю, але розказувати, де вони зараз ховаються, все одно, що слова на вітер викидати. Ти, великий царю, все одно їх не знайдеш. Я сам поведу твоє військо туди, де, як зайці, поховалися саки. Ти звалишся на їхні голови, як беркут на хитрого і підступного лиса. З тієї долини, де вони причаїлися, вихід лише один – ти його і запреш. І я тоді відомщу тим, хто мені відрізав вуха і вирвав ніздрі.
– Так, ти їм відомстиш, – сказав Дарій. – Я завжди караю злих і неправих, добрих і покірних нагороджую щедрими дарами. Ти добре зробив, що прийшов до мене, я завжди на боці скривджених.
Сім днів вів Сірак перське військо сакськими степами. І чимдалі вів, тим гіршими ставали степи, зникали трави, не чути було вже голосів птахів, не видко було звіра… Починалася пустеля, а Сірак все вів і вів персів та запевняв, що ось-ось вони дійдуть до саків і він нарешті відомстить їм, як вони того заслуговують.
– У тім краї, де вони ховаються, багато води, а трави сягають коневі по черево, – запевняв перебіжчик, а перси, дивлячись на його понівечене обличчя, що все ще не гоїлось, – вірили йому. І покірно йшли за ним.
А на восьмий день Сірак завів їх у безводну пустелю, де все було мертвим. Пісок і пісок. Та спопеляюче сонце вгорі…
І Дарій все зрозумів, і з його обличчя ніби спала машкара.
А Сірак реготав…
Спершу перси подумали, що то з ним таке скоїлося від сонця, бо самі ледве трималися на конях, а коні їхні ледве йшли, а потім збагнули, – ой, не те…
– Ха-ха-ха!!! – реготав Сірак і тримався так, наче все перське військо було в його кулаці. – Я завів вас туди, звідки немає виходу. Шукайте тепер самі саків! Я відвів від них біду, і мій народ мене ніколи не забуде.
– Хто тобі відрізав вуха і вирвав ніздрі? – запитав його Дарій.
– Сам! – вигукнув Сірак і на очах у царя ніби виростав, ставав вищим, грізним, нездоланним. – Сам!.. Щоб ви, перси, мені повірили.
Дарій ще запитав, а яка йому з того вигода?
– О, дуже велика! – вигукував Сірак так, наче був уже безсмертним і наче смерть була над ним не владна. – Я врятував свій народ, а за це мене діти ніколи не забудуть. І діти, і діти дітей мене пам'ятатимуть. А ще наші царі поклялися:
якщо я відведу персів, то всі мої нащадки матимуть вигоди. Мій рід прославиться, і саки мене ніколи не забудуть. А ви, перси, загинете у цих пісках, і ваші білі кості…
Сіраку відрубали голову, і жодне слово більше не вилетіло з його рота. Голову наштрикнули на спис, а спис устромили древком у пісок. Та дивитися на ту голову не було охочих – перси відводили од неї погляди, бо здавалося, що голова Сірака і на наконечнику списа глузує з них…
У війську зчинилася паніка.
Ні води, ні їжі, ні паші для коней.
Ні доріг…
Всюди пустеля й пустеля, на всі чотири сторони світу пустеля. Куди йти, яким краєм повертатися – того ніхто не знав. Про саків уже й не згадували – ні цар, ні його полководці. Тільки б вирватись звідси, тільки б ноги винести. Царю ні голод, ні спрага поки що не загрожували, для нього тримали запас їжі й води. Але військо тануло, і те видовище було жахливим. Дарій відчув, що він потрапив у пастку. Треба було щось діяти, діяти і діяти, доки є ще час. Але що діяти – він не знав і виходу не бачив. У відчаї він піднявся на високий бархан, поклав на пісок скіпетр, тіару та діадему і став молитися, прохаючи у богів води… Молився він гаряче, але сам мало вірив у ту молитву, бо добре знав пустелю… Він молився до настання темряви, молився, бо не хотів повертатися у табір, де лежало його військо з пересохлими ротами… І боги його почули: вночі над пустелею пішов дощ. І всі повірили у чудо. То сам Ахурамазда[24] порятував перське військо. Злий Ангро-Манью завів його, але Ахурамазда порятував… Військо запаслося водою, і, довго попоблукавши пісками, вони таки вибралися з тієї пустелі і дійшли до ріки Бактри…
24
Ахурамазда (Ахура Мазда, по-грецьки Ормузд – Мудрий Господь, букв. Велика Мудрість) – верховний богу давньоіранських релігіях.