Заголосив тяжко і мишам дав знати.
Ті ж, як діло вчули, злостю всі понялись,
Приказали зараз кликунам до світу
Закликать на раду у дім Трощохліба,
Батька Душогуба, вмерця, що на ставу
Його тіло синіло мертве, що й не близько
Синіло, воно вийшло аж посеред ставу.
Зійшлось товариство на зорі, встав первий
Трощохліб, за сина мстивий, і промовив:
«Хоч один я, милі, много тут маю
Від жаб, но і всіх вас жде лихая доля.
Я тепер, нещасний, трьох синів позбувся.
Первого загарбав, кігтями схопивши,
Злющий кіт, піймавши його за норою.
А другого живо злії люди вбили
Видумками, – пакость з дерева вчинивши.
Що пасткою зветься, – мишам на погибель.
Третій же – любимець був той і матусин, –
Мішкорил і сего згубив у ковбані,
Так нуте взбруїмся і на них наступим,
Нарядивши тіло в збрую дорогую».
Мовив – і підняв їх усіх узбруїться
(Усіх ошеломив війнолюб Ярило).
На голені спершу наділи голінці,
Приладжені добре з зеленого бобу,
Що його, уставши, за ніч натрощили.
Броня у них була з писаних кожушків,
Що, кішку обдерши, кравці їм пошили;
Щитом було днище з каганця, а списи
Острії роботи коваля Ярила.
На висках був крепкий оріховий шелом.
Так в оружжі стали миші, аж почули
Й жаби, поспливали наверх, в одно місце –
Зійшлись і ну радить про війну погану.
Ще ж вони справлялись: що? яка тривога?
Аж посол з’явився із ціпком у лапках,
Горшколаз проворний, синок Сиролюба.
Він і з’ясував їм війну і промовив:
«Жаби! до вас миші з грізьбою послали
Приказать збруїться до війни та бою.
Душогуб наш плава на воді, убитий
Царем Мішкорилом вашим; так виходьте
Всі жаби, які лиш родились храбріші!»
Мовив і пішов сам; мова всім до слуху
Дійшла і в жаб гордих печені звернула.
Начались попреки – аж Мішкорил мовив:
«Милі! не губив я миші і не бачив
Хирної; сама, знать, гралась і втонула,
По-жаб’ячи плавать задумавши, а хирні
Тепер винуватять мене; так даваймо ж
Радиться, як вражих мишей стеребити.
За себе скажу я, так ми лучче зробим:
Добре нарядившись, станем всі у збруях
Край берегів узьких, де місце обривне.
І як вражі миші на нас повиходять,
Голови задравши, – разом на них вийдем
І в озеро прямо з ними пострибаєм,
Так, перетопивши мишей непливущих,
Ми завіковічим погибель мишину».
Тілько мовив – зараз всі пошили збруї,
Калачовим листом ноги повкривали,
Броню вшили з листу зеленої свікли,
Капустяне листя на щити згодилось,
Очерет на спису всякому придався,
Голови ж укрив їм череп черепашок.
Обкопавшись, стали в берегах високих
З списами, і каждий духу набирався.
А Дій, богів звівши на зірнеє небо,
Показав їм челядь і храбрих вояків,
Много, здоровенних, з списами страшними,
Мов велетнів військо або володаїв,
Запитав сміючись: чи за жаб хто стане,
Чи за мишей жвавих, і к Палладі мовив:
«Доню! чи не підеш до мишей на поміч?
Щодень вони в тебе бігають по храму
І тішаться гарбю та їжею з дарів».
Мовив Дій, – до його ж мовила Паллада:
«Батьку! не піду я к тим мишам шкодливим
Помагать, вони мні много лиха роблять.
Все гризуть намітки та сальнії свічі,
Більше ж болить серце ось за яке діло:
Згризли мені хустку, що сама я ткала
З тонкого повісма і ткань вишивала –
На решето згризли; працював і ткач мій,
І сама трудилась, щоб як-небудь справить.
(Трудилась дочка, – то ж сором безсмертним!)
І одежу згризли, – ні в що і рядиться.
Но й жабам дать помочі не піду нізащо,
Бо вони на розум слабі. Як колись я
Із війни верталась, здорово втомившись,
І спочити хтіла, кваканням не дали
І кришки здрімнути, – і я провалялась,
Слаба головою, поки запів півень.
Так нуте не станем ми їм помагати.
Ніхто хай не ранить ні стрілою з лука,
Ні мечем, ні списом нічийого тіла,
Бо бойці найдуться і супротив бога.
Лучче будем з неба на бійку дивиться».
Мовила, – боги всі послухали ради,
Всі гуртом зібрались до одного місця
(Аж кликуни вийшли з викликом до бою),
І комарі зараз в великії труби
Сильно затрубили на війну, – і з неба
Дій загримів Кронів викликом до бою.
Горлань всадив первий спису Мисколизу,
Одному з передніх, в живіт, в саму печінь,
І він ниць звалився, запилив волосся
(Брьохнувся – і збруя на нім забряжчала);