І воно того варте, позаяк результатом миру є розвиток торгівлі, а це означає добробут.
У часи імперії Рим був найбільшим містом на землі. Його населення оцінюють у мільйон душ — більше, ніж у будь-якому іншому місті світу аж до XVIII ст., коли почав активно розвиватися Лондон. Більшість жила в злиднях, люди вмирали аж так часто, що до міста щорічно прибувало близько 15 000 нових жителів, і нікому не бракувало місця. Мешканці гинули від хвороб і пожеж у своїх помешканнях — інсулах. За словами Таціта, одного разу внаслідок завалу старого дерев’яного стадіону загинуло 10 000 осіб, що навіює певні порівняння із сучасними нам катастрофами. Чи проводили тоді якісь розслідування трагедій? Чи була хвилина мовчання? Чи вдягали люди чорні стрічки в пам’ять про загиблих під час обвалу? Та дідька лисого!
Рим, це велетенське неспинне серце середземноморської імперії, з легкістю забув про них. Коли дивишся на залишки порту в Остії[78] та його велетенські зерносховища, у які відвантажували зерно з Єгипту, Тунісу й Сицилії, мимоволі усвідомлюєш масштаби потреб стародавнього міста. Починаєш розуміти, що мав на увазі Іван Богослов у своїх Об’явленнях, коли описував столицю імперії як Вавилонську блудницю. Він пише про торгівлю вантажами «золота, і срібла, і каміння дорогоцінного, і перел, і віссону, і порфіри, і шовку, і кармазину, і всякого дерева запашного, і всякого посуду з слонової кости, і всякого посуду з дорогоцінного дерева, і мідяного, і залізного, і мармурового, і кориці, і шафрану, і пахощів, і мирри, і ливану, і вина, і оливи, і тонкої муки, і пшениці, і товару, і овець, і коней, і возів, і рабів, і душ людських»[79]. Він мав рацію. Рим був велетенським торговим жерлом, а ціни, які він ладен був платити, приваблювали до нього товари й дивовижі з усього світу. (Приміром, наступного разу гіпопотама в Західній Європі побачили аж 1850 року.) Усе це добро прибувало до Остії, де близько 17 000 рабів перевантажували його на баржі й відправляли Тибром до Рима.
Часом кількість суден із зерном була такою великою, що утворювалися затори, тому Траян побудував там розкішний шестигранний порт, щоб мати більше простору для розвантаження. Цей порт і досі можна побачити й не важко уявити собі вантажників, що розвантажують по 100 000 тон зерна на рік. От лишень не слід обманюватися, ніби це були звичайні торгові операції, диктовані попитом і пропозицією.
На ринку зерна в Римі шахраювали не гірше, ніж у будь-якій ініціативі під егідою Спільної сільськогосподарської політики ЄС. Ба більше, можна сміливо твердити, що своєю одержимістю контролювати ціни й отримувати значні субсидії сучасний Євросоюз повністю імітує свій прадавній аватар. Теоретично, метою запровадження ССП було прагнення убезпечити населення Європи від нестачі провізії. Власне, така сама перспектива лякала й римських імператорів.
Голодний натовп злий. Саме тому 123 року до н. е. римський сенат започаткував видачу зерна населенню. Схема проста: ви отримуєте талон, який треба показати у відділі видачі, і якщо ви є одним із двохсот — двохсот п’ятдесяти тисяч правочинних дорослих чоловіків, то одержите 33 кілограми пшениці на місяць, чого більш ніж досить одному дорослому, проте замало для родини. У певні періоди держава видавала не лише зерно, а й вино, свинину й навіть оливкову олію.
Щоправда, ця справа зовсім не була виправдана потребами. Одного дня у II ст. до н. е. великий соціальний реформатор Гай Гракх гордовито розглядав чергу на видачу зерна, аж раптом уздрів серед неї відомого аристократа.
— Агов! — покликав борець за права бідних, — а що це ви там забули?
— Як би вам пояснити? — відказав старий жевжик, колишній консул (який до того ж міг похизуватися франтуватим ім’ям Луцій Кальпурній Пізон Фруґі). — Я не в захваті від того, що ви роздаєте моє майно направо й наліво, але коли ви вже взялися до цієї справи, то я бажаю дістати свою частку.
І так говорить мало не кожен оксфордширський панок, коли заходить мова про те, чи має він моральне право користуватися талонами на безкоштовний проїзд, призначеними для найбідніших верств населення. «Я чесно сплатив свої податки, — каже такий пан, — отож хочу мати винагороду за це».