Так, вони безжально здирали податки з населення й без жодних докорів сумління доручали це людям не надто чесним. Імператор Веспасіан називав збирачів своїми «губками», бо спершу ті висмоктували гроші з провінціалів, а тоді він сам залюбки позивався на них до суду, викручуючи з відповідачів усе до копійки. Та попри все, щоб збирати податки, Рим мав не так вже й багато чиновників — приблизно одного на 400 000 осіб.
Щодо частки податків у всіх державних надходженнях, покійний Кіт Гопкінс[80] стверджував, що вона становила 5-10 відсотків від ВВП, якщо не менше. А тепер порівняйте це число з тими 40 пенсами, що нинішній британський уряд стягує з кожного фунта.
У сучасному розумінні імператори не мали ніякої економічної політики. Вони не мали жодних проміжних фінансових цілей. А коли вже на те пішло, то ніякої довго- й короткострокової стратегії вони також не мали. Вони не брали позик на оплату державних програм, як і не відігравали жодної ролі у визначенні процентних ставок, хай їхня діяльність і впливала на цінність грошей. Приміром, ціни на золото впали після того, як Юлій Цезар повернувся з Галлії з вантажем злитків, а коли, розбивши Антонія та Клеопатру, Август повернувся додому, то привіз із собою таку кількість єгипетських скарбів, що ставки впали на 60 відсотків.
Однак усе це відбувалося спонтанно й не сплановано. Економічні цілі імператора були прості й нечисленні: забезпечити постачання зерна, оплатити розваги та передусім виділити кошти на армію. Він не надто переймався тим, звідки взяти гроші. Теоретично мусило б існувати розмежування між патримоніумом — тобто володіннями імператора — і державною казною. Насправді імператор виписував чеки на обидва рахунки, а більшості імператорів бракувало скрупульозності, щоб проводити якісь розмежування. Імператор брав гроші з одного запасу, щоб заплатити як своїм придворним блазням, так і військам, що мерзли на Адріановому валу. І ніхто нічого не заперечував, адже, на римський погляд, усі розуміли, що імператор — це і є держава.
Не були імператори скрупульозні й у методах отримання доходів. Від самого початку імперії, коли Август присвоїв майно убитих ворогів, у Римі діяла система bona damnatorum — засудження на смерть із присвоєнням статків. Так, коли одного разу Нерон дізнався, що половина римської провінції в Африці належить шістьом людям, то прибрав їх і став її одноосібним намісником. Каліґула страчував впливових представників галльської знаті й сукупно забрав у них 600 мільйонів сестерцій. Клавдій стратив 35 сенаторів і 300 воїнів та, як вважають, неабияк збагатився на цьому.
За правління кровожерливого Доміціана через його рішення підняти платню армії та в рази збільшити видатки на розваги й будівництво виник дефіцит готівки, бо фінансував він усе це завдяки жахливій здирницькій програмі, за якою будь-кого могли звинуватити в lèse-majesté[81] імператора, а тоді обібрати й стратити. Невдовзі впровадили фінансові заохочення доносів на будь-які прояви «невірності» владі, і Римом поширилася жахлива мережа delatores (донощиків), як за режиму Чаушеску в Румунії.
Коли вичерпувалися всі інші засоби, імператори наказували розплавити статуї своїх попередників, запроваджували податок на пісуари чи продавали придворних карликів. А коли імперія прийняла християнство, у влади з’явився чудовий привід відбирати та продавати майно язичницьких храмів.
У самому серці римської економіки — якщо доцільно називати це діло економікою — лежало одне ключове питання: наскільки великою повинна бути імперія? Що більша, то ліпше. Що більше людей контролював Рим, то більше податків стягував імператор. Між 225 і 25 роками до н. е. число населення під владою Риму зросло від 4 до 60 мільйонів. Доходи ж пропорційно зросли в стократ головно завдяки тому, що Рим поглинув багаті дрібні імперії, як-от: Македонія, Єгипет і Сирія.
Щоправда, така політика розширення володінь була не завжди фінансово вигідною. Римляни не ризикували потикатися на деякі простори Північної Європи зовсім не через брак військової потуги, а тому, що це просто не вартувало тих зусиль, адже поселення там надто розкидані, земля бідна. Що небезпечніші й складніші для асиміляції території поглинала імперія, то дорожче обходилось утримання їх, оскільки це означало збільшення чисельності військ на кордонах, що, своєю чергою, призводило до зростання витрат на армію, навіть коли до скарбниці не надходило нових податків.