Культ імператора тримав суспільство купи не гірше за ігри, театр і лазні. Він слугував таким собі яєчним білком у великому й розмаїтому римському пудингу. Однак, якщо поглянути на сучасну Європу, у цьому аспекті нашої культури ми побачимо лише страшенну прірву.
Де євроритуали? Де єврорелігія? Де, зрештою, бодай якісь символи, що об’єднали б довкола себе народи цілого континенту?
Цю прогалину помітив ще великий Жак Делор — колишній президент Європейської Комісії та ревний католик. Прекрасно пам’ятаю його марні намагання залучити до роботи комісії священиків, аби ті подбали про «духовний вимір» Європейської економічної спільноти. Без сумніву, він став на правильний шлях, от тільки його місія була приречена від самого початку.
Пригадайте ті радісні постанови в Європейській Конституції: Європейський Союз повинен мати власний гімн (Дев’ята симфонія Бетховена), а також проводити святкування Дня Європи (9 травня, у день народження колишнього міністра закордонних справ Франції Робера Шумана), коли всі народи Європи гулятимуть і радітимуть тому, що вони європейці. Проте цим пропозиціям так і не судилося втілитися в життя, оскільки Франція й Данія ветували Конституцію. Та хай навіть її колись і приймуть, усі ці обряди й близько не стоятимуть до культу імператора Риму, адже по всій імперії люди бачили, як жерці, вдягнені в сутани з ликом імператора, приносять йому жертви. І всюди це відбувалося за однією схемою.
А завдяки своїй величезній політичній значущості й вазі для єдності імперії культ імператора вимагав належної пошани. Ви можете поклонятися яким завгодно богам, одначе шанувати імператора й Рим зобов’язані.
Саме через це римляни не любили християн і дещо меншою мірою юдеїв. І ті і ті були монотеїстами та відмовлялися поклонятися жодним іншим богам. Тому й не дивно, що коли щось ішло не так, то найпростішим розв’язанням проблеми для язичників, як і завжди, було звинувачувати тих, хто розгнівав богів своєю відмовою прийняти єдину правильну релігію.
Гаразд, у юдеїв бодай віра стародавня: їхній Яхве дуже древній, а римляни шанували геть усе, що витримане часом. Але ж християни! У їхньому небажанні поклонятись імператорові немає нічого освяченого традицією, самі лише вибрики та й годі. Тому християн прозивали «атеїстами» та «ненависниками людства». Язичники вперто не визнавали доктрин священної братерської любові та звинувачували християн у канібалізмі й інцесті.
Від часів Нерона християни стали зазнавати переслідувань. Коли траплялося щось лихе, починалися погроми, християн спалювали чи згодовували хижим звірям. Приміром, так учинили із сорока вісьмома людьми в Ліонському амфітеатрі Кая Юлія Руфа 177 року н. е. Як пояснив майбутнім християнським мученикам один північноафриканський намісник: «Розумієте, нам не конче треба вбивати вас. Просто покажіть бодай найменшу відданість культу імператора. Невже я так багато прошу?»
Так, багато. Римляни лише дивувалися готовності, з якою ранні християни йшли на смерть. Наприклад, члени непоступливої секти донатистів[93] узагалі просили перехожих на вулиці перерізати їм горлянку. Своєю суїцидальною поведінкою, вірою в потойбічне життя й відмовою від цінностей культури, у якій вони жили, ранні християни неабияк нагадують сучасних ісламістів-смертників.
В обох випадках, з одного боку, маємо величезну, всеосяжну синкретичну релігію та дещо занепале суспільство, одержиме славою й задоволеннями, з другого — групу фанатиків, чиє релігійне неприйняття природно передбачає відмову визнавати над собою владу держави, у якій вони живуть.
Зрештою християни перемогли, і причина їхньої перемоги донині лишається одним із найбільших питань світової історії. Дехто стверджує, ніби християнство було приречене на успіх, бо воно «істинне». Однак я вважаю, зовсім не відкидаючи цього твердження, що ми також маємо право зважати й на інші чинники.
Як ми вже переконалися, римське суспільство засновувалося на славі, тріумфі, шоу й нескінченних змаганнях альфа-самців. Так, це все, звісно, дуже гарно, особливо коли справи йдуть добре як для самого Риму, так і для згаданих самців. А як же жінки, раби й пригноблені? А переможені? А як діяли тоді, коли справи Риму йшли не вельми добре?
Думаю, очевидно було б сказати, що християнство пропонувало альтернативну етичну систему, за якою вам воздається в раю за всі нещастя й лихоліття, пережиті на землі. Тобто вищу винагороду здобудуть невдахи — вони ж бо смиренні. Погодьтеся, звучить заманливо, аж надто коли до смиренності вас примушують.
93
Донатисти — послідовники руху донатизму, розколу в Західній християнській церкві, що виник IV ст.