150 фунтів нуту
20 фунтів рису
10 фунтів духмяного перцю
20 шкур (імовірно, seoda — змащених олією шкур)
10 кордовських шкур
50 лібр[110] папірусу.
Саме час поговорити про середньовічну торгівлю. У цьому списку екзотичних продуктів зі Сходу більше, ніж у будь-якому сучасному магазині заморських делікатесів, а ще там є гарум — той самий термоядерний рибний соус, який свого часу розійшовся по всій Римській імперії. Здається, рушійною силою вільної торгівлі були гастрономічні вподобання ченців. Однак погляньмо уважніше на останню позицію в списку.
П’ятдесят лібр папірусу — це одна тисяча двісті аркушів. Удосталь для задоволення письмових потреб ченців на деякий час, але вже точно замало для ведення повноцінної канцелярії. Лишень поміркуйте, як важливо для Константинополя було мати стабільні поставки папірусу. Якби візантійські мудреці не мали змоги скопіювати грецькі манускрипти, ми втратили б більшу частину тієї грецької літератури, якою володіємо сьогодні. А якби в Константинополі не зберегли грецької традиції, то у Флоренції XV ст. ніхто не взявся б до грецьких учень і не сталося б ніякого Ренесансу.
А тепер пригадайте, яка країна мала монополію на виробництво папірусу, та уявіть, що було б із цивілізацією, якби в Єгипті сталася якась катастрофа або ж торгівля з ним обірвалася.
632 року помер Магомет, який шістдесят два роки тому народився в бідній, але шанованій родині з племені курайшитів. У віці двадцяти п’яти років, проявивши неабияку кмітливість, юнак одружився із вдовою, за чиїми верблюдами доглядав, а в сорок збагнув, що він Пророк.
— Читай! — наказав йому голос, і він продекламував увесь Коран, слово Боже.
Після того протягом восьми років Магомет вів невтомну боротьбу, прагнучи вигнати політеїзм із Мекки та запровадити там істинну віру. 630 року він тріумфально увійшов до Мекки, і давній поганський камінь Кааба перетворився на священне місце нової релігії.
Незадовго до смерті Магомет планував нові походи на Сирію, а за дванадцять років після скону пророка його наступники Абу-Бакр та Омар провели такий собі релігійний бліцкриг. Мусульманські завоювання відрізнялися блискавичністю й успішністю. Зовсім скоро під керівництвом цих двох полководців була поглинута занепала Перська імперія, здалися Сирія та Єгипет; невдовзі після того в руках мусульман опинилися три оплоти християнства: Александрія, Антіохія та Єрусалим.
Хвиля мусульманства прокотилася Північною Африкою. Візантійська армія виявилася не готового до такого шаленого поступу. До речі, не зайвим буде нагадати, що семітські народи на тих землях не надто прихильно ставилися до грекомовних імперських господарів, тому й не дивина, що більшість місцевих проявили свої симпатії до ісламу в щонайважливіший спосіб: удалися в єресь і поставили під сумнів центральну ідею християнства — божественний статус Ісуса Христа. У нову віру вони навернулися добровільно або ж мечем із разючою швидкістю.
695 року впав Карфаген, що символізувало ґрунтовну зміну в геополітичному ландшафті стародавнього світу. Далекого 202 року до н. е. Карфаген перемогли римляни, здобувши одноосібний контроль над Середземномор’ям. Відтоді серед моряків-переможців існувала традиція бити веслами море й вигукувати: Mare Nostrum — «Наше море». А тепер Північна Африка повернулася до семітських рук, і ті руки були, крім того, не вельми дружніми.
Своєю військовою метою араби кардинально відрізнялися від германських племен, що прийшли з півночі й загарбали Рим. Араби не хотіли асимілюватися. Вони не бажали приймати прекрасну римську цивілізацію, не прагнули ставати римлянами, а християнами — і поготів. Авжеж, по всьому середземноморському узбережжю є приклади релігійного синкретизму, як-от поодинока мечеть на місці римського храму. Одначе попри все араби не бажали ставати римлянами. Натомість вони хотіли нав’язувати свою культуру й правити. Як писав Анрі Піренн, якщо германець романізувався, щойно ступивши на римську територію, то римлянин арабізувався, щойно на його землю потрапляв іслам.
Правда в тім, що іслам є юдейсько-християнською сумішшю та явно має коріння в Біблії. Однак, крім того, релігія Магомета ще й дуже пуританська: забороняє алкоголь та образотворче мистецтво й проголошує жіночу цноту непорушною істиною. А передусім арабське панування характеризувалося зневагою до невірних. Вони поділяли світ на дар аль-іслам (територію ісламу) і дар аль-харб (територію війни), а їхньою головною ідеєю було те, що територія ісламу воюватиме з дар-аль-харб, доки не наверне її у свою віру. Тим часом невірних до навернення називали принизливим прізвиськом зіммі, а за те, що їх терпіли, вони мусили платити вищий подушний податок (що саме по собі слугувало заохоченням до навернення).