Відмінна робота. Він натягнув нитку між пальцями, доки вона не натягнулася, потім сильно потяг. Від електрифікуючої машини відірвався провід. Швидкими пальцями він змотав нитку і оглянув заклепки кайданів. Вони не були замкнені. Вони були такі далеко від столу, що «пацієнт» все одно не міг до них дотягтися.
Він зігнув дріт у формі рибальського гачка, просунув його під кінець ремінця і звільнив від пряжки. Йому довелося витягнути нитку ще раз і скласти її навпіл, щоб зробити її досить міцною, щоб розстебнути пряжку.
Нарешті, пряжка неохоче відмовилася від опору. У той же час він почув кроки Артура, що повертаються. Він тільки встиг переконатися, що кайдани зняті, і надіти електрод назад на тіло, коли Артур повернувся з другим операційним столом, який він поставив перед собою.
На столі лежала гола Домініка Сен-Мартен. Або те, що від неї лишилося. Він глянув на неї один раз і відвернув голову. Її довге жовте волосся було сплутане з кров'ю та брудом. Її обличчя перетворилося на невпізнанну масу, а обидві руки неприродно опустилися. Гарне тіло було вкрите порізами та знебарвлене смугами та кров'ю.
Вона тихенько зітхнула і застогнала. Її красиве юне тіло, здатне танцювати, їздити верхи, чинити опір хворобам і нести інше життя, швидко розпадалося в порох, не більше ніж частина азотного циклу.
Нік почув, як його ім'я вирвалося з того, що колись було горло. Він змусив себе подивитись на неї. Це було не легко.
— Привіт, люба, — сказав він так легко, як міг. «Щойно я прикінчу тут Артура, ми відразу вилікуємо тебе».
Вона щось сказала. Він не зрозумів. Це закінчилося словами «надто пізно».
- Ніколи не пізно, люба, - весело сказав Нік. «За кілька днів ти танцюватимеш, як найкраща балерина», — збрехав він. Він знову почув смішок Артура...
Він підсунув стіл, де лежала Домініка, до столу Ніка. Потім він прикріпив до неї електроди на ті самі частини тіла, що і Ніку, і поєднав два комплекти.
"Якщо ви не відповісте на запитання, то... ззз-базз буде шок для хлопчика та дівчинки." Він пішов, щоби запустити машину. За кілька хвилин він побачив, що один із проводів Ніка обірвався.
"Я підірву тобі ще одну горлянку..."
Це були останні слова, які він сказав. Рука Ніка метнулася, як змія, і схопила його за ремінь. Напів обернувшись спиною, Артур був повністю застигнутий зненацька. Нік сильно притис його до столу і схопив за горло. Повільно він тиснув, як людина, що стискає гумовий м'яч для вправ, і пальці зімкнулися, як залізні скоби, навколо в'ялого горла.
Нік був професіоналом. Він не сердився з того часу, як приїхав до Франції, поки не дістався замку. Те, що сталося з Домінікою, змінило це. Тяжке тіло звалилося. Нік з величезною силою стискав м'язи однієї руки та плеча, доки його рука повністю не загубилася у складках горла товстуна. На мить він подумував залишити його в живих і дати йому ковток власних ліків, але потім останнім енергійним рухом руки вичавив життя з товстого тіла і з презирством жбурнув його на землю.
Він вирвався на волю, потягнувся і підійшов до Домініки. Її дихання стало слабшим. Її широко розплющені очі на мить розплющилися, а потім знову заплющились. На її губах з'явилася легка посмішка. З нескінченним зусиллям їй удалося покласти руку на його руку.
- Ти вирвався. Ви завжди вириватиметеся. Але бідні люди намагаються не відставати від вас. Була спроба знизати плечима. 'Я теж була такою...
— Вибач, Домініка, — м'яко сказав Нік. «Я викликаю лікаря…»
— Тобі нема в чому вибачатися, любий, — м'яко сказала вона. 'Ми чудово провели час...'
- Я викличу лікаря, - сказав Нік. 'Я повернуся.' Але він мав мало надії. Температура її тіла була фатально низькою, а дихання ледве вловимим.
— Так мало часу лишилося, — видихнула вона. "У Джонні Ву є дівчина".
- Я знаю, - похмуро сказав Нік. "Я знайду його".
«Він відвіз її на віллу в Біарріці… Віллу… Віллу… Сан-Сусі…»
Навіть коли вона померла, її французька вдача змусила її посміхнутися іронії в назві вілли. Вілла Безтурботна.
«Вони вбили бідного Анрі… він намагався їх зупинити…» Її голос послабшав.
- Кільце, Домініка, - наполегливо сказав він. — Що ти зробила з обручкою? Її посмішка була ніжною.
- Звичайно, Ніколас. У мене на пальці. Тут.'