«Сподіваюся, Нік. Бог знає, що я сподіваюся».
Якийсь час вони їхали мовчки. Нік озирнувся. За ними стояла пара машин, їхні вогні сяяли яскравими місяцями, але жодного сліду червоної рикші. Людвелл прочистив горло. «Я хочу сказати тобі ще дещо, Ніку. Те, що я ніколи не думав, що розповім комусь. Але, можливо, це допоможе тобі зрозуміти про мене і про це ... це передчуття, яке я маю».
"Чому ні?" Нік відкрив портсигар. «Поки ми це робимо, зніми з себе все, друже. Старий отець духовник Картер, як вони мене звуть».
Обличчя Людвелла було похмурим, багряним у небагатьох миготливих вогнях. «Ви назвали б мене боягузом? Ненадійним агентом? Навіть, можливо, зрадником? Ви б назвали мене чимось із цього?»
Нік міг правдиво відповісти на це запитання. Не для протоколу, не припускаючи, що він знає, він багато знав про Боба Ладвелла. Головна людина ЦРУ Далекому Сході. Надійний. Ідеальний, як дружина Цезаря. Вмілий та досвідчений у своїй відповідальній роботі. Нік без тіні хибної скромності подумав, що якби такі оцінки були, то Ладвелл був би дуже близько за собою. І Нік вважав себе найкращим.
«Ні, - сказав він нарешті, -
Я не став би називати вас такими речами. Ніхто не міг. Так?
Людвелл розслабився на шкіряному сидінні. Він видав довге втомлене зітхання. «Тому що я мав розпочати цю місію минулого тижня. Я мусив це зробити. Я міг би. У мене все було готове. Але я не пішов.
Він закрив обличчя рукою, немов захищаючи його від AX-man-а. «Я не міг піти, Ніку! Я загубив душу. Я втратив голову. Я провалився, але добре. Я підвісив своїх людей на іншому боці і надав їх жахливій небезпеці. Те, що я зробив, було непробачним. Але я просто не міг Нічого не вдієш - я не міг змусити себе піти. Не тоді”.
Гострий професійний мозок Ніка метався, вбираючи деталі та нюанси, як спрагла губка. Він знав, що Людвелл говорить правду - цю людину переповнювали почуття провини та страху.
Один фактор одразу привернув увагу N3. Все, що сказав йому Людвелл, почало формувати зв'язок, зв'язок із чутками, що циркулюють Королівською колонією.
Він дивився на Людвелла. «Але тепер ти йдеш? Може, сьогодні ввечері?
«Так. Я повинен. Думаю, зараз зі мною все гаразд. Кілька днів я був п'яний, а потім вирвався з цього стану. Мені пощастило. Я справляюся з цим у повній самоті. Це дуже делікатно, і в будь-якому разі ми зараз у мене нестача рук. Ніхто не знав, що зіпсував це. Якщо я зможу це зробити, ніхто ніколи не дізнається. Крім вас. "
Нік відчув справжню жалість до Людвела. Чоловік, мабуть, був у пеклі і повернувся. Навіть зараз, якщо факти колись стануть відомими, його загрожували зганьбити і звільнити. Може, навіть в'язниця.
«Ви розумієте, – продовжив Ладвелл, – чому я маю виконати цю місію. Навіть відчуваючи, як я роблю з нею. Якщо я маю намір померти, я хочу спочатку знову поглянути на себе. Подивитися на себе без огид. І я пообіцяв собі, і я обіцяю вам, що якщо я вийду, я негайно піду у відставку. Я мушу, звичайно. Я ніколи не зможу знову довіряти собі».
N3 кивнув головою. «Так, тобі доведеться піти у відставку. Поклади цьому кінець і йди додому до дружини та дітей». В приватному порядку він думав, що будь-який чоловік із дружиною та дітьми не має жодного відношення до професії. Це було помстою долі заручників. Але тоді він справді знав про це дуже мало. Він не був із тих, хто любить трубку та капці.
Людвелл закурив ще одну їдку сигарету з ієною. Його пальці тремтіли.
Професіонал в особі Ніка сказав: «Тепер буде складніше, чи не так? Я маю на увазі входити та виходити. Складніше, ніж якби ви пішли минулого тижня? Я чув, комуністи висунули пару дивізій та кілька танків… річ у тому, що вони когось шукають”.
Людвелл не дивився на нього. «Я не можу про це говорити, Нік. Я вже достатньо сказав. Так що дякую за те, що дозволив мені потривожити твоє вухо, і давайте вважати цю тему закритою. Тільки не забудьте конверт. Агов, от і клуб. . "
Таксі згорнуло на довгу дорогу, що веде до низької, нескладної будівлі клубу. Дугові вогні грали над паркуванням, а ланцюжки яскравих паперових ліхтарів обрамляли доріжку, що веде до головного входу. У повітрі витала танцювальна музика.
Людвелл відкинувся і посміхнувся Ніку. Трохи усмішки, але чоловік старався. Нік схопив друга за руку і стиснув. Людвелл здригнувся. «Дивися! Ці твої прокляті м'язи».