Насамперед. Нік почав обходити басейн, плитка під його руками була липкою та слизькою. Йому треба було знайти міст, що веде через басейн.
Він рухався рівно, безшумно, уважно стежачи за перешкодами, обережно торкаючись руками області перед собою, перш ніж рушити. Наче ви в темряві помацуєте міни. Він не чекав мін, але в Суї Ло було багато слуг, і в слуг були діти, а діти залишили багато мотлоху. Чоловік у пагоді прокинувся.
Нік хотів дістати його живим і готовим до розмови. Його усмішка була жорсткою, і в тумані його худорляве обличчя набуло дивного вигляду, що нагадує череп. Тепер він був Кіллмайстером, і він був на полюванні, і все, окрім роботи, було забуте.
Він знайшов вологе дерево мосту. Залізні стійки та качки, що ведуть вгору з пологим нахилом. Він притискав своє велике тіло до мосту на дюйм за раз, боячись, що він може скрипіти чи розгойдуватися. Але то була міцна конструкція, добре закріплена.
Слабкий солоний бриз пронизав туман. Нік відчув холод на лівій щоці. Там лежали високі скелі, та був і гавань. Нік збільшив швидкість повзання, наскільки міг. Тепер він був такий близький до пагоди, що міг чути подих людини. Будь-який порив вітру розвіє туман і оголить його.
За мить мінливий вітерець зробив саме це. Він сильно кружляв навколо пагоди та ніс туман. Нік Картер вилаявся і розпластався на мосту, намагаючись приховати темно-бордову краватку та пояс. Він був дурнем, що носив їх. Але білий смокінг у білому вирі туману міг йому допомогти. Якщо цього не сталося, то підхід закінчено. Він був за десять футів від спостерігача.
Це не спрацювало. Чоловік його побачив. Він схопився на ноги із задушеним «Хай йі!» Він був силуетом на тлі туману, худорлявий, незграбний чоловік у синьому та солом'яному дощовому капелюсі. Нік, все ще сподіваючись взяти його живим, скочив на останній ухил моста. Стілет був у його руці, готовий до кидка, але він не хотів його використати. Для цього достатньо одного удару по шиї.
Це не мало бути. Він побачив великий чорний пістолет у руці чоловіка. Це був Кольт 45 – достатньо, щоб вирвати йому кишки. Рука піднялася, і Кольт випустив квітку помаранчевого полум'я. Грохотуча доповідь розірвала тихий туман на мільйон клаптиків.
Вбити зараз чи бути вбитим. Нік клацнув стилет прямо перед вухом. Х'юго заспівав свою маленьку пісню смерті, що дзижчала, коли він двічі перекинувся і пішов прямо до серця. Чоловік упустив пістолет, його очі розширилися від жаху і болю, і він завищав, смикаючи рукоятку стилета. Він похитнувся і почав падати. Нік стрибнув, щоб упіймати його, вже думаючи про майбутнє. Трупа треба позбутися, і він не хотів, щоб його витягли з ставка.
Він упіймав людину і опустив її на підлогу пагоди. Він помирав швидко, кров текла з роззявленого рота і забруднила його коричневі уламки зубів. Це було марно, і Нік знав це, але він мав спробувати. Він нахилився над умираючим і швидко заговорив кантонським діалектом.
"Хто ти? Чому ти йдеш за мною? Ти збираєшся сісти на дракона, тож буде добре говорити правду».
Мутні очі чоловіка розплющились. Його тонка борода була залита кров'ю. Коли він дивився на Ніка і говорив, теж по-кантонськи, у вмираючих очах була величезна байдужість.
"Не дракон", - сказав чоловік, його слова були дивно виразні крізь дзюрчання крові. "Я катаюся на тигрі!" - Він помер.
Нік випростався з м'яким прокляттям. Зараз не час турбуватися про це. Він мав рухатися швидко. Це гаряче…
Його знову врятували очі – ці гострі очі з чудовим екстрапериферичним зором, який дозволяв йому бачити дуже близько до прямого кута. Він дивився на віллу, коли праворуч від себе він побачив у тумані привид якоїсь фігури на півдорозі з іншого боку мосту. Він побачив, як гротескна постать підняла руку і щось жбурнула.
Колись було пірнати. Смерть вилетіла з білого диму з неймовірною швидкістю. Нік встиг тільки відвернутися, щоб почати падіння, коли предмет ударив його до серця. Він хмикнув і відступив назад, хапаючись за поручні пагоди для підтримки. Примарна постать обернулася і побігла в туман. Нік міг це чути, як вона пробивалася крізь густий підлісок і чагарник.
Тяжко дихаючи, відчуваючи, що піт на лобі і капає в очі, Нік Картер глянув на свої груди, на вагу, яка все ще висіла там. Це була сокира з короткою ручкою та гостра як бритва. Він чіплявся за білий смокінг, як урізаний у нього брелок. Вп'явся в товстий конверт, який дав йому Людвелл. Нік збирався залишити його на яхті, забув, і тепер це врятувало йому життя.