А тим часом війні, здавалося, і кінця не було видно…
Альберт розрахувався і вийшов з ресторану. На вулиці він запитав, як знайти будинок учителя Рамуза.
Учитель Рамуз мешкав у низенькому дерев'яному будиночку, що причаївся на брудній, вузькій вуличці. Тут росли старі каштани, весело виблискували на сонці свіжопофарбований смолою крутий дах, зелені двері й віконниці.
— Його ще немає вдома. Він у школі,— пояснила йому молода дівчина в білому фартушку, схожа на покоївку.
— У школі?
— Батько — директор гімназії. Він буває там до четвертої.
— Я приїхав з Варшави… — почав кін.
Дівчина запросила гостя в дім. Довгий темний коридор, що ділив будинок навпіл, сяяв чистотою й пахнув мастикою для підлоги. Альбертові довелося взути поверх своїх черевиків повстяні капці, як у музеї, і пройти в них до кабінету вчителя.
«Донечка переслідує батька манією чистоти», — сердито подумав Альберт. У просторих капцях він почував себе, мов каторжник, до ніг якого причепили важкі кулі.
Він сів на широку старомодну канапу, не зводячи очей із своїх заарканених ніг.
— Прізвище вашого батька я знаю завдяки одному науковому дослідженню. Я пишу працю, близьку за темою до того дослідження, і хотів би одержати деякі поради й відомості.
— Ви, напевно, маєте па увазі історію Ольбрахта Ласського?
— Так… — здивовано відповів Альберт. Дівчина розсміялася.
— Здогадатися не важко: батько написав тільки одну працю — про Ольбрахта Ласського. То було дуже давно. Потім він став викладати в гімназії і відмовився від наукової кар'єри. Знаєте: дім, дружина, дитина…
— Його «закували» в отакі м'які постоли, правда? — пустив шпильку Альберт.
Він не міг відвести погляду від своїх ніг, спотворених капцями. Уявляв собі, який він у них кумедний. Ця дівчина просто насміхається з нього. Вона викликала в ньому вороже почуття, бажання помститися.
— На жаль, ми не можемо тримати хатньої робітниці. Після смерті матері я сама веду господарство. Зробила оці постоли, щоб не натирати щодня підлоги.
«Ділова, охайна, економна міщаночка. Встає удосвіта, йде на вранішню месу, потім на базар; готує обід, прибирає в домі. Після обіду читає, церує, прасує, думає, як не заплямувати своєї репутації і вийти колись заміж як і годиться. Наречений, ясна річ, у лісовому загоні. Вона журиться, зітхає. Коли він пішов у ліс, вона почепила йому на груди ринграф[10] із богоматір'ю. Читає «Трилогію».[11] Дізнавшись про смерть нареченого, надіне траур, ніколи не вийде заміж…»
Вона мала гарне темно-русе пухнасте волосся. Та Альберт помічав тільки її вади — занадто широкий рот, банькаті карі очі, позбавлені, здавалося, будь-якого виразу.
Неприємно вражав Альберта й кабінет Рамуза. Письмовий стіл із різьбленою решіткою й зеленим сукном, забризканим чорнилом, полиці з книжками, затулені жовтою фіраночкою, велика весільна фотографія на стіні, репродукції картин Коссака, Гротгера,[12] натерта до блиску підлога, старенький килимок.
— Ви надовго приїхали до нашого містечка? — Вона вважала своїм обов'язком розважати гостя до батькового приходу.
— Це залежить від пана Рамуза.
— Ох, ви покладаєте такі великі надії на мого батька?
— Ні, але будь-яка його порада чи інформація стане в пригоді.
— Ви історик, так?
— Авжеж.
— Ви більше схожі на… музиканта. — Дівчина дивилися на чуприну Альберта — чорну, довгу, що кучерявилися над вухами, посивілу на скронях.
«Нерозумна, наївна, сентиментальна», — доповнив він свої недоброзичливі враження про дівчину.
— Крім свого батька, ви знаєте ще хоч одного історика?
— Ні…
— А музиканта?
— Теж ні…
— Ну от, бачите. Мабуть, історики трохи не такі, я ми ви їх собі уявляєте. І музиканти теж.
Вона зашарілася.
— Чи можу я все-таки скинути оці капці? — запитав Альберт.
— Ну звичайно, будь ласка…
Вона підвелася з стільця, обсмикнула фартушок.
— Ви пообідаєте з нами, правда? Ви приїхали денним поїздом? Це дуже зручний поїзд.
— Я приїхав учора.
Дівчина здивувалася.
— Чому ж ви не прийшли до нас відразу? У нас спеціальна кімната для гостей…
— Я найняв собі кімнату. Хто знає, як довго мені доведеться тут лишатися. Якщо ваш батько захоче поговорити зі мною, то й це буде велика ласка.
— У готелі так незатишно… Я живу на приватній квартирі. У вдови Рачинської.
Губи в дівчини затремтіли. Очі стали чорними від ненависті. Вона майже крикнула:
— Хто вам дав її адресу? Це страшна жінка! Адже саме в її домі заарештували штаб Перкуна!
Вона закусила губу.
— Перепрошую, — промовила вона тихо. — Це вас, мабуть, зовсім не цікавить.
1, не чекаючи відповіді, вийшла з кабінету.
Знічев'я Альберт заходився розглядати репродукції, розвішані на стінах, і нечисленні меблі. Поволі усвідомив собі, що з тої миті, як він скинув оті постоли, його тут уже ніщо не дратувало. Канапа виявилася дуже м'якою, зробленою ніби спеціально для того, щоб зручно вмоститися в куточку з газетою в руках. Він не помічав тепер чорнильних плям на сукні столу. Широкий зручний письмовий стіл з безліччю шухлядок і тайничків, здавалося запрошував попрацювати над чистими аркушами паперу. Несподівано йому пригадалася лісова стежка і покинуте на ній Куртманове тіло. Він подумав, що оцей кабінет, який сяє чистотою, корінці книжок за жовтою фіранкою дають гарантію спокою й безпеки. Жах і смерть, навислі над містечком, здавалося, не діставали сюди, проходили десь поруч, за зеленими віконницями цього будиночка.
З коридора долинув гучний чоловічий голос. Дивлячись на двері, Альберт сподівався побачити високого на зріст мужчину в розквіті сил. А увійшов маленький сухорлявий дідусь із кучмою геть сивого волосся. Дочка, очевидно, повідомила його про мету візиту гостя; він привітався до Альберта дуже сердечно. Почав витягати шухляди і викладати на стіл купи записників і зшитків.
— Не знаю, чи зможу я задовольнити вашу цікавість. Уже двадцять років минуло відтоді, як я працював над монографією про Ольбрахта Ласського. А останнім часом пам'ять усе більше підводить… Правда, в мене залишилися всі нотатки, написані розбірливо. Може, вони знадобляться вам?
— Я пишу працю про Ді та Келлі, про їхнє перебування в Польщі. Ольбрахт Ласський цікавить мене остільки, оскільки він був зв'язаний із цими двома англійськими магами. Передусім мені необхідно дізнатися, навіщо Ласський привіз їх у Польщу. У вашій монографії про це сказано мимохідь. Ось тому я й розшукав вас.
Рамуз облишив шпортатися в шухлядах столу й підійшов до Альберта з коробкою сигарет. Мружачи короткозорі очі, вчитель уважно, допитливо, трохи глузливо розглядав свого співбесідника.
— Це надто дивно, — промовив він нарешті.
— Ви маєте на увазі причину приїзду англійських магів?
Старий розсміявся.
— Ні. Причину вашого приїзду сюди…
Альберт відчув неприємний холод у кінчиках пальців, коли підносив учителеві запаленого сірника. Рамуз знову засміявся і мовив далі:
— Просто дивно, що є ще люди, яких захоплюють подібні проблеми. Нинішні часи не дуже цьому сприяють. Дивлюсь я на вас і не можу надивуватися: невже вас не цікавить боротьба за владу, страшна кривава боротьба, яка точиться в нас самих і довкола нас?
— Ні,— твердо відповів Альберт.
— А проблема вибору? На чий бік стати?
— Я вже вибрав.
Рамуз збентежився. Він заклопотано потер долонею чоло, щоки, пригладив чуба. Альберт спробував пом'якшити різкість попередніх слів.
— Три роки я був на фронті. Хіба я не маю права вважати, що війна вже закінчилася?
— Не для всіх, скажу вам.
— О, так. Учора на той поїзд, яким я сюди приїхав, було вчинено напад. Кілька чоловік убито. На моїх очах із купе витягли російського солдата й пристрелили тут же біля вагона… Рокита. Хто це, дідько б його взяв?
Вчитель мовчав. Човгаючи повстяними капцями, ходив по кабінету сюди-туди. Монографію про Ласського він написав, либонь, у період тимчасового захоплення науковою діяльністю. Тепер, можливо, і згадував про це з невдоволенням. Це був природжений педагог, а не науковий працівник, його вабило живе, сьогоднішнє, а не те, що вмерло. Ось чому в розмові історія Ласського весь час відступала на другий план. Його цікавили проблеми, якими країна жила сьогодні. Епоха Ласського, Ді і Келлі була зовсім байдужа Рамузові.
10
11
Мається на увазі трилогія Генрика Сенкевича: «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський».
12