— А що ви зробили потім?
— Дістав і прослухав ось це. — Моваджеріо вийняв із портфеля грамофонну пластинку, поставив її на старенький архіваріусів апарат, накрутив ручкою пружину і опустив мембрану.
Коли музика скінчилася, Асдрубал очікувально подивився на архіваріуса.
— Що ви на це скажете? Ви слухали мадригал Помпонія Ненни, написаний на тему тенорової арії Джезуальдо «Ти вбиваєш мене, жорстока». Недавно його записала Академія Санта Чечілія в Падуї…. Цікавий твір, чи не так?
— Про мене він надто експресивний, — сказав Пінеллі, — правда, треба визнати, що для шістнадцятого століття це… гм… надзвичайно енергійно… Мені здається — і це мене втішає, що Нбнна, якого я дуже полюбив, був дійсно гарним музикантом. Але яке це має відношення до історії Джезуальдо?
— То ви не зрозуміли? Шкода. Правда, признаюсь, що я це також не одразу збагнув після першого прослухування. Я вивчив нотний запис композиції, а також інший твір Ненни і уважно прочитав його мемуари.
І лише після цього я зміг подати вам цілісну картину того трагічного дня і ночі.
Десь близько третьої години дня до музичного залу неапольского палацу Джезуальдо увійшов літній сивуватий чоловік. На порозі він здивовано зупинився — а потім підбіг до тіла, що безвладно лежало біля каміна. Це була донна Марія. Коли схилився над нею, вона прийшла до пам’яті, розплющила очі. Впізнала цю людину і в сльозах попросила допомоги: вона хотіла, щоб він негайно — в цілковитій таємниці — передав її листа герцогові з Андрії, дону Фабріціо Караффі. Коли він дав згоду, вона похапцем написала кілька рядків і запечатала листа. Чоловік прийняв його, запевнив донну Марію у своїй відданості, низько вклонився і залишив залу. Проте попрямував не до виходу з палацу, а пройшов терасою і лоджіями до службового ходу, увійшов в одну з кімнат і замкнув за собою двері. Потім довго дивився на лист. Нарешті стулив губи і рішуче зламав печатку.
Цього вечора донна Марія не могла заснути. Аж до півночі вона металася на ліжку в гарячковому напівсні, з якого її збудив звук тихих кроків. Хтось був у кімнаті і обережно наближався до неї. Перш ніж вона могла скрикнути, до неї доторкнулася чиясь рука, і вона відчула на вустах ніжний поцілунок. Охоплена жахом, вона спромоглася лише прошептати: «Фабріціо, ти не одержав мого листа…», коли розкрилися навстіж двері і до Маріїної спальні увійшли два чоловіки: дон Карло Джезуальдо зі шпагою в руці та літній сивуватий чоловік, який тримав свічник.
Жахливий мент. Мерехтливі відблиски свічок перебігали по застиглих обличчях. Нестерпну тишу раптом розітнув звук. Не крик. Не оскаженілий, придушуваний пристрастю шепіт. Спів. Тихий тремтячий голос заспівав Джезуальдів мадригал «Ти вбиваєш мене, жорстока». Нараз Караффа оголив шпагу. Джезуальдо несамовито кинувся до нього. Брязкіт зброї, гучне дихання бійців і монотонний спів, що супроводжував жахливу гру тіней на блакитних стінах спальні. Герцог посковзнувся… Джезуальдо намірився для смертельного удару… в цю мить його дістала шпага Фабріціо, і дон Карло повалився на підлогу. Караффа підняв зброю — але одразу ж різко нахилився і впав мертвим: чоловік із свічником підступно загнав йому кинджал в спину. Донна Марія, що в якомусь заціпенінні спостерігала, неспроможна ані слова вимовити, ані поворухнутися, скрикнула і знепритомніла. Тремтливою рукою убивця поставив свічник на підлогу, схилився над Джезуальдо, швидко перев’язав криваву рану в боці і виніс його зі спальні.
Незабаром донна Марія прийшла до пам’яті, безтямним поглядом окинула кімнату. Побачивши нерухоме тіло дона Караффи, зрозуміла все. Прожогом схопила келих із вином, всипала туди отруту з персня і хильцем випила смертоносний напій… Вона вмерла в ту хвилину, коли повернулася літня сивувата людина, на чиїй совісті була ця трагедія.
Асдрубал замовк, розпалюючи згаслу люльку.
— Людина, на чиїй совісті була ця трагедія, — повільно повторив архіваріус, будучи ще під враженням захоплюючої розповіді свого приятеля, — ясно, що це Паскуале — підступний камердинер, нікчемний донощик, зрадник і вбивця.
— Помиляєтеся, любий Лоренцо. Людину, на чиїй совісті ця трагедія, звали Помпоніо Ненна.
— Що? — Пінеллі, схопившись, нахилився до Моваджеріо. — Що ви сказали? Ненна? Дурниці… І взагалі вся ця ваша розповідь… І ви ще мені докоряли за надто буйну фантазію? Гадаю, що в порівнянні з вами я справжній дилетант. Верді! Шекспір! Який пісний у порівнянні з вашою фантазією містер Конан Дойль або месьє Пуаро[7]!