1656 року Польща, здавалось, віднайшла свою колишню силу. Насильства шведів, образа католицької релігії, зневажливе ставлення до польської шляхти та її законів викликали загальне обурення. Нація, яка дуже скоро визнала чужоземного правителя, не з меншим поспіхом виступила проти нього, відчувши себе покривдженою. Повсюдно організовували опір, усюди народ із великим піднесенням брався за зброю, щоб захистити свою незалежність. Чарнецький здобув важливу перемогу над шведами і Ян Казимир вернувся до Польщі; Карл Густав змушений був покинути Варшаву і відступив до бранденбурзького курфюрста, колишнього польського васала, а тепер їхнього ворога.
Із найповажніших помилок шведського короля слід вважати безцеремонність стосовно царя. Взагалі вони стали суперниками через володіння балтійськими землями. Спритно скориставшись цим непорозумінням, Ян Казимир у вересні 1656 року уклав із московитами угоду, за якою Річ Посполита зобов’язувалася після смерті свого короля покликати на трон Олексія Михайловича, а той обіцяв боронити її від шведів. За свідченням українських літописців, у секретному параграфі того договору говорилося, що цар поверне Польщі Україну і зобов’язується погамувати козаків. Це безпідставне твердження само себе заперечує. Мабуть, воно було викликане тривогою козаків, що цар відмовився допустити їхніх уповноважених на переговори у Вільні.
Та й сам гетьман почувався жертвою. Він знав: якщо Олексій Михайлович коли-небудь стане королем Польщі й пануватиме відповідно до польської конституції, то, як і його попередники, буде змушений дати шляхті повну владу. Боявся, що напередодні виборів цар покине козаків на їхніх гнобителів, щоб здобути собі більшість голосів у сеймі. Крім того, розповсюдження волелюбних ідей, породжених успіхами русинів, тривожило і Німеччину. Для їх вгамування імператор висловлював готовність вислати військо. І врешті, нові союзники Польщі — кримський хан та султан — постійно загрожували Україні вторгненням. Терплячи фізичні та душевні муки, гетьман впадав у глибоку меланхолію, і кажуть, що саме, в той час він склав жалісну пісню, що досі не втрачає популярності і йому приписується. У цій пісні Хмельницький уподоблює себе чайці, котру переслідують шуліки, пробуючи відібрати її чаєнят.
Та не був він людиною, яка впадає у відчай. Змушений згоджуватися на союзників, гетьман уклав 26 вересня 1656 року мирну угоду з Ракоці, за якою Польща мала бути поділеною між трансільванським князем, шведським королем і бранденбурзьким курфюрстом. До Швеції повинні були відійти королівська частина Польщі, Лівонія, Гданськ і приморські землі; Пруссія — до бранденбурзького курфюрства; Мазовія, частина Литви і Червона Русь — до Ракоці. Для себе Хмельницький вимагав усі інші українські провінції. Бачимо, що Хмельницький дуже погано дотримувався тієї статті договору з царем, яка забороняла козакам налагоджувати стосунки з чужоземними правителями. Від перших днів 1657 року Ракоці, підтриманий 12 тисячами козаків, вступив до Кракова, зайнятого шведами, і дістав присягу од його мешканців. Та незабаром, зазнавши поразки під Замостим і відчуваючи загрозу з боку царя, котрий уже вважав Польщу своєю вотчиною і хотів зберегти її цілість, на яку зазіхали татари і самі поляки, трансільванський князь переконався, що найкраще королівство — твій власний табір. Але і його незабаром важко буде боронити, бо нестримна анархія солдатів, які жили тільки грабунками, повсюдно піднімала проти нього місцеве населення.
Хмельницький перебував на Україні, провадив розмови з претендентами на польський трон, постійно шукав союзників і, незважаючи на недугу, нічого не опускав, готуючи себе до непередбаченого. У квітні 1657 року прийняв нове посольство од Я на Казимира. Тепер в основу договору повноважний польський посол Беньовський клав визнання незалежності України та її повне відокремлення од Речі Посполитої. Від Хмельницького вимагалося лише надіслати додаткове козацьке військо для підтримки короля і відмовитися від союзу із Швецією та Ракоці. За цим договором, підписаним у червні того ж року, а згодом підтвердженим іншим мирним договором із союзниками Польщі татарами, кордони України встановлювалися майже такими, як і в угоді, за якою Хмельницький визнав покровительство царя. Таким чином, він не покидав свого нового суверена, а якщо навіть вів переговори без його згоди і всупереч його забороні, то в усякому разі не ображав його монарших прав. В одній з розмов із гетьманом Беньовський спробував відмовити його від Московїї. «Чому, — запитав він, — ви не відмовитесь від покровительства царя? Повірте мені, що ніколи він не пануватиме в Польщі. Укладімо краще наш спільний союз — поляки і козаки — як колишні спільники, як вільні з вільними». — «Я стою однією ногою у могилі, — відповів йому Хмельницький, — і не зламаю своєї присяги цареві. Який хосен королю та Речі Посполитій з такого немічного старого, як я? Якщо цей юнак, — показав на свого останнього сина Юрія, — колись стане гетьманом, ніщо не завадить йому послужити «королю». Під час тих переговорів Ракоці попросив нової допомоги. Твердячи польським послам, що козаки з війська Ракоці є добровольцями і найнялися без його згоди, Хмельницький скликав військо і послав Юрія на чолі доволі великого загону на з’єднання з королівськими послами; та кажуть, що Юрій мав наказ правувати не так швидко і чекати, поки сама доля не вирішить суперечки між трансільванським князем та коронним гетьманом. Вона не примусила себе довго чекати. Покинений козаками, переслідуваний Чарнецьким Ракоці ганебно капітулював і вернувся у свій край.