Уже кілька місяців сили Хмельницького більше не відповідали жвавості його мислі. Тривога, що пожирала гетьмана, ще більше ускладнювала його становище. Усі чигиринці помітили його прогресуючу недугу. І так, немовби не було десяти виснажливих військових походів, усіляких прикрощів та великої утоми від керівництва військом, що могли б підточити найміцніший організм, стали розповсюджуватись чутки про його отруєння. Казали, що якось на Україну прибув польський шляхтич просити руки однієї з гетьманських дочок. Він подарував Хмельницькому кілька сулійок горілки і, припрошуючи його почастуватися, налив у чарку повільнодіючу отруту. У той час усі вірили в повільнодіючі отрути. Думка про злочин в очах більшості людей підтверджувалася тим фактом, що той поляк більше не показувався. Хоча гетьман і був виснажений недугою, однак з не меншою старанністю стежив за ходом складних переговорів. Недуга так швидко прогресувала, що вже можна було передбачити близьку і неминучу розв’язку, а тут до Чигирина прибули царські посли на чолі з Бутурліним, який товаришував Хмельницькому в його останньому бойовому поході.
Вони прибули від імені свого монарха, щоб дістати від гетьмана пояснення його вчинків і дорікали йому за договори із Швецією та Ракоці, які він уклав всупереч існуючій обіцянці. Московити ще нічого не знали про його останні стосунки з Польщею. Хмельницький запевнив їх у своїй відданості, пояснив усе воєнними потребами та політичними міркуваннями, а далі, несподівано перервавши втомлюючу для себе розмову, запросив послів до обіднього столу покуштувати те, що Бог дав. Більше з ними не побачився.
Тверезо розсудивши, що йому лишається жити недовго, Хмельницький хотів зужити решту своїх сил для прощання із своїми співвітчизниками. На 6 серпня скликав велику раду Запорізького війська. Вийшов перед неї, підтримуваний двома старшинами. Був надто кволий, щоб самому ступати. За звичаєм, зняв шапку і мовив схвильованим голосом: «Братове, час і недуга кваплять мене. Не буду повторювати вам те, що добре знаєте, — лихоліття та нещастя, які витерпів руський люд під польською шляхтою, і страждання нашої православної церкви переслідуваної папістами. Господь врешті простягнув над нами свою заступницьку руку, як зробив це колись над ізраїльтянами в Єгипті. Ми знову воздвигли наші вівтарі і скинули ганебне ярмо, та скільки це коштувало нам крові — самі добре знаєте. Цілих десять років я посвятив служінню батьківщині, не шкодуючи ні здоров’я, ні життя свого. Волею всемогутнього Бога недуга і старість звалили мене. Тепер я немічний, помираю і лишаю вас, мої братове, вашій долі. Дякую вам усім, дорогі братове, за ту честь, яку мені виявили, обравши своїм гетьманом, за вашу вірність та слухняність. Дякую за вашу мужність у тридцяти чотирьох битвах з поляками, уграми, волохами і татарами, а ще дякую особливо за ту згоду і братерський союз, які підтримували нас у тяжкі дні. Повертаю вам булаву, бунчук, знамено, печатки — символи моєї влади. Виберіть собі іншого гетьмана, а мені, братове, вибачте по-християнськи, якщо слабкістю своєї людської натури когось з-поміж вас образив».
Гартовані в жорстоких битвах старі козаки нічого не відповідали, а лише ридали. Хмельницький теж розплакався, але, великим зусиллям узявши себе в руки, продовжив: «Шкодую, братове, що не міг завершити всі війни так, як би мені цього хотілося. Тішив себе надією, що назавжди забезпечу вам свободу та незалежність, звільню усі землі руські. Господь інакше розпорядився. Я не зміг до кінця виконати свого задуму і помираю стурбованим вашим майбутнім. Не знаю, що станеться після моєї смерті, але благаю вас, поки ще живу, вільно виберіть собі гетьмана. Як знатиму ваш вибір, помру із спокійним серцем». А що ніхто не наважувався відповісти йому, він повів далі: «Маєте досвідчених і тямущих людей». Назвав кількох полковників (з подивом зазначили, що серед них не було Богуна) і віддав перевагу Виговському. «Він мій соратник уже десять років, знає усю політику і може бути дуже корисний військові», — мовив.