І він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.
Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.
Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? — і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з тим французьким дворянином, непосидючим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.
Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, — від небезпечного сусідства Січі Запорізької, що про неї слава йшла по всій Європі».
Використовуючи право на вигадку і фантазію в цьому химерному романі, письменник розповідає про небожа Боплана, сина його рідної сестри, доля якого переплелася з українською дівчиною Кармелою Подолянкою: «…його рідний дядечко, Гійом де Боплан, незадовго до скону свого мав намір повернутися на Вкраїну і хотів Філіппа, небожа, взяти з собою туди, і вчив його цієї милозвучної мови».
Письменник ще кілька разів звертається до тієї колоритної постаті. Боплан виступає в творі центральною фігурою: ця людина не лише збудувала дві фортеці, що замикали виходи з Калинової Долини, «в якій затишно лежало місто Мирослав, хутори, села, поле, сади, городи, діброви та гаї», але й подарувала козаку Мамаєві «малюнок великого і преславного полкового міста, нареченого од віків Мирославом».
З поданих уривків бачимо, що О. Ільченко в цьому романі використав звернення Боплана до Яна II Казимира, яким французький інженер сподівався привернути увагу короля до своєї праці, зокрема до карт, і одержати обіцяну попереднім королем грошову винагороду.
Чи залишив Г. Л. де Боплан ще якісь матеріали про нашу землю, крім свого «Опису України» та славнозвісних карт? Цього поки що не знаємо. Однак інтригує примітка, яку подав у своїх поясненнях до російського перекладу видання праці Боплана 1901 року професор Київського університету В. К. Ляскоронський: «Лейпцігський книгар Гирземан повідомив, що до Бопланового «Опису» було додано тогочасний манускрипт «discours de cosaques» («словник козаків»). Ось що він каже про той манускрипт: «У кінці цього рідкісного видання є рукопис обсягом 37 сторінок. Останній за своєю мовою відноситься, здається, до 1600—1650 років і, очевидно, складений і написаний Бопланом. У «Мандрівках по Росії» Аделунга я не знаходжу про це згадки; він, певно, зберігся в першому виданні твору «Екслібрис мадам де ля Борд» (див. «Каталог Карла Гирземана»). На жаль, ми не мали змоги бачити ту цікаву працю».
Нова хвиля зацікавлення працею Боплана припадає на 10—20-ті роки нашого століття. Саме в 1913 році в журналі «Ілюстрована Україна» (ч. 8) подавалися невеликі фрагменти з «Опису України» під назвою «Великодні звичаї в давніх часах». Перекладач уривку, що сховався за криптонімом К., вмістив коротку довідку про французького інженера, в якій називав його книжку «славною працею». Цінний матеріал для пізнання постаті Боплана знаходимо в статті українського історика і літературознавця Ілька Борщака, написаній з нагоди 250-ї річниці з дня смерті автора «Опису України». З неї довідуємося, що, покинувши Україну, Боплан якийсь час проживав у Гданську, де займався гравіюванням карти України. Там же ж спілкувався із славнозвісним астрономом Говеліусом — йому згодом надіслав книжку, «яка трактує про найшляхетніші і найвизначніші речі українських земель»[1]. З дослідження Ілька Борщака дізнаємось, що він (Борщак) «закінчує… переклад Боплана на українську мову». На жаль, ми досі не знаємо, чи вдалося вченому завершити і надрукувати свій переклад «Опису України».
Окремі уривки з твору Боплана друкувалися і в книзі В. Кордта, відомого історика та картографа. У ній автор розповідає про чужоземних мандрівників, які відвідували Східну Європу в IX—XVIII ст., подає фрагменти із вступної частини «Опису України» (видання 1660 року) — присвята автора королеві, звернення видавця до читача. Згадуючи про переклади книжки французького інженера, В. Кордт зауважує, що перший (неповний) переклад цього твору російською мовою з’явився ще 1825 року в XV т. «Северного архива» під назвою «О Крыме и украинских казаках XVII в.». Окремими виданнями російською мовою «Опис України» Г. Л. де Боплана виходив у 1832, 1896 і 1901 роках. Новий, перевірений за французьким оригіналом і дещо скорочений російський переклад цього твору маємо у збірнику, виданому «Молодой гвардией» (М., 1985) під редакцією доктора історичних наук Я. Д. Ісаєвича, куди ввійшли також повість М. Гоголя «Тарас Бульба» та «Мальви» Р. Іваничука. Українською мовою «Опис України» вперше друкувався частково (без розділу про елекції короля та звичаї польської шляхти) в журналі «Жовтень» (1981, № 4) у перекладі автора цієї вступної статті.
1
Борщак І. Гійом Левассер де Боплан. Літопис політики, письменства і мистецтва. Берлін: Українське слово, 1924. Кн. 1. С. 8—10. Див. також: Ісаєвич Я. Боплан і його «Опис України…» //Жовтень, 1981. № 4. С. 52—53; Вавричин М. Карти України Гійома Левассера де Боплана. // Там же. С. 89—95.