Коли вони вирішують іти війною на татар, аби помститися їм за грабежі і наскоки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запоріжжя усе необхідне для бойових дій і походу, для спорудження човнів і взагалі все, що, на їхню думку, може в поході знадобитись. А потім збирається п’ять чи шість тисяч міцних, добре озброєних козаків і прямує на Запоріжжя будувати човни. За півмісяця шістдесятеро з них зведе один човен, бо я вже казав, що вони майстри на всі руки. Отак за два-три тижні мають 80—100 готових човнів такої форми, як я описав; в один човен сідає від 50 до 70 козаків. Кожен козак озброєний двома рушницями, шаблею. А на кожному човні є також чотири-шість фальконетів, необхідна для походу живність. Одягнені козаки в сорочки й шаровари, ще мають змінний одяг із благенькою свитою та шапкою; беруть шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, ядра для своїх гармат. У кожного є компас. Так виглядає плавучий козацький табір на Чорному морі, який не боїться штурмувати найбільш укріплені міста анатолійського берега.
Спорядившись отак, вони пливуть вділ Борисфеном. Похідний гетьман має на своєму човні відзнаку, яка розвіюється на одній третій висоти. Судна їхні так близько пливуть один біля одного, що майже веслами черкаються. Турки, звичайно, попереджені про похід і тримають у гирлі Дніпра напоготові кілька галер, щоб не дати козакам вийти з лиману. Але хитріші козаки виходять темної ночі, коли має з’явитися на небі місяць-молодик, і переховуються в очереті за три-чотири милі від гирла Дніпра, куди не заходять турецькі галери. Турки ще чекають їх біля гирла, але завжди залишаються обдуреними, хоча зрозуміло, що козаки не можуть проплисти так швидко, щоб їх не запримітили. Тоді по всій країні здіймається тривога, сягає вона самого Константинополя. Султан відсилає гінців до Анатолії, Болгарії, Румелії[61], аби добре там пильнували, і попереджує, що козаки вийшли в море. Та все надарма, бо вони так вміло використовують погоду і пору року (зауважте, що козаки вирушають на море тільки після літнього Івана, щоб повернутись найпізніше на початку серпня), що за тридцять шість чи сорок годин досягають Анатолії. Там висаджуються на берег, беруть з собою одну рушницю, а в кожному човні для охорони залишають двох козаків і двох джур. Нападають на міста, захоплюють їх, грабують та підпалюють. Інколи заглиблюються на цілу милю в той край, але відразу ж вертаються назад.
Свою здобич ладують на човни і пливуть спробувати щастя ще в якомусь іншому місці. Якщо випадково трапиться їм ворог, то зав’язують з ним бій, в іншому випадку повертаються із здобиччю додому. А коли надибають якусь турецьку галеру чи інші кораблі, то переслідують їх, нападають і беруть штурмом. Ось як це відбувається. Човни їхні виступають з води не більш як на дві з половиною стопи, тому козаки бачать ворожий корабель чи турецьку галеру скоріше, ніж їх самих запримітять. Далі вони спускають вітрила і дивляться, куди дме вітер; намагаються плисти так, щоб сонце було в них за плечима. За годину перед заходом сонця чимдуж веслують до галери чи корабля і зупиняються за милю поодаль, щоб не втратити його з поля зору. Таким чином тримають їх на оці, а опівночі, за сигналом, підпливають до кораблів. Половина козаків готова до бою, чекає лише відповідної хвилини, коли візьмуть галеру на абордаж, а тоді проникає всередину. На кораблях дуже здивовані, що на них напало 80—100 човнів, з яких лізуть козаки, захоплюють корабель, беруть цінності і невеликий крам. Забирають чавунні гармати, усе те, що, на їхню думку, може їм знадобитись, що не псуватиметься у воді, а потім галеру разом із залогою пускають на дно. Ось як чинять козаки. Якби вони вміли провадити судно чи галеру, взяли б її із собою, та цього робити не годні. Тепер час повернутися у свій край. При гирлі Борисфену вдвічі зміцнена турецька сторожа хоче добре покарати козаків. Але козаки нічого собі з цього не роблять, хоча й втомились від походу, бо рідко коли трапляється, щоб не втратили багатьох своїх товаришів чи щоб море не поглинуло кількох їхніх чайок. Не всі вони такі міцні, щоб вистояти в битві. Козаки пливуть до бухти, за три-чотири милі на схід від Очакова, де чверть милі від морського берега є долина, що інколи наповнюється на півстопи водою. Ця долина тягнеться понад три милі вгору за Дніпром. А козаки, по двісті-триста, беруться перетягати волоком один за одним свої човни. Через два-три дні вони вже пливуть Борисфеном із своєю здобиччю. Ось як вони уникають битви з галерами, які стережуть гирло ріки біля Очакова. Потім повертаються на Військову Скарбницю, де ділять військову здобич так, як я про це раніше говорив. Мають козаки ще один зворотній шлях — вертаються через Донський лиман. Вони переходять протоку між півостровом Тамань і Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пересуваються до річки Міуси до того місця, де вже можуть плисти човнами; звідсіль до Тачаводи лише одна миля, а Тачавода впадає у Самару, яка у свою чергу тече в Дніпро за милю вище Кодака, як це бачимо на карті. Козаки рідко вертаються цим шляхом, бо звідси далі до Запоріжжя. Інколи користають ним, коли йдуть у морський похід і мають лише 20—25 човнів, а в гирлі Борисфену чатують їх великі турецькі сили. А якщо турецькі галери зустрічають їх вдень у відкритому морі серед білого дня, то своїми гарматами завдають козакам великої шкоди — розбивають човни на тріски, пускають на дно і так приголомшують козаків, що той, хто врятувався, стрімголов пливе геть звідси. Та коли вони самі ведуть бій з галерами, то не покидають своїх місць і міцно прив’язують весла до кочетів; стріливши раз, беруть від товаришів іншу, вже набиту рушницю, знову стріляють. Так без перерви ведуть вогонь і дуже влучно потрапляють у ціль. При цьому галери можуть вести бій лише з одним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди; у таких сутичках гине переважно дві третини команди, і рідко коли трапляється так, щоб половина козаків вернулася додому, зате привозять з собою багату здобич — іспанські реали, арабські цехини, килими, тканини, шиті золотою ниткою, бавовняні і шовкові матерії та інший цінний крам. Ось з чого живуть козаки та які в них прибутки, бо жодних інших ремесел вони не знають[62], а повернувшись з походу, лише п’ють та гуляють зі своїми товаришами.
61
В оригіналі у Боплана «Романія». Йдеться про Румелію (від турецької назви Візантії — Рум) — провінції, що входила до володінь Османської імперії на Балканському півострові.
62
Тут автор вступає у суперечність із поданим ним же раніше описом ремесел і промислів, якими займалися козаки.