Перейдемо тепер до того, що я побачив гідного уваги за Дніпром. Там є дві річки — Сула і Супій, обидві вони впадають у Дніпр. Між тими ріками живуть маленькі тваринки, яких звати тутешньою мовою байбаками. Своєю будовою і розмірами вони нагадують барбарійських кроликів. Мають лише чотири зуби — два верхні, а два нижні; вкриті шерстю сизуватого кольору і як кролики ховаються в землю. У місяці жовтні зариваються у свої нори, з яких вилазять лише при кінці квітня; саме в той час оббігають вони полями, шукаючи якогось корму. Вони зимують у землі, харчуючись тим, що зібрали влітку; довго сплять, дуже бережливі, інстинктивно рихтують харчі на зиму. Можна сказати, що між цими тваринками є невільники, бо ліниві тварини наказують тим невільникам лягати на спину і кладуть їм на живіт великий жмут сухого листя, який байбак тримає обома лапами, чи, вірніше, своїми руками. Ці тварини допомагають собі тими лапками майже так само, як мавпи своїми. А потім інші байбаки тягнуть те звірятко за хвіст аж до входу в нору — листя перевозиться, ніби на санях. Звідси примушують їх розносити траву по норах. Я декілька разів бачив, як зручно вони це робили. Із цікавістю впродовж кількох днів спостерігав за ними, і навіть якось пішов до самих їхніх лігвищ, розгріб їх, щоб оглянути житла. Побачив безліч нір, розділених між собою маленькими кліточками, наче кімнатами — одні є для них коморами, інші — цвинтарищами та усипальницями, куди вони затягають мертвих тварин. А ще інші призначені для якогось особливого вжитку. Живуть байбаки вісьмома-десятьма парами разом, кожна пара має своє окреме житло, в якому панує велика злагода. Їхня «республіка» нічим не поступається ладові колоній бджіл чи мурашок, про які стільки вже писалося. Ще додам, що всі ці тварини двостатеві і якщо зловити їх молодими в травні місяці, то легко собі їх приручити; на ринку вони коштують якийсь 1 су, тобто 6 ліардів[69]. Я сам виходив багато байбаків, вони дуже гарно виглядають вдома і стільки ж радості приносять, ніби якесь мавпеня чи білка. Годуються тими самими харчами і тією самою травою.
Забув ще сказати, що це дуже меткі звірятка, бо ніколи не виходять з нірок, не виславши наперед свого дозорця; той залазить на якесь узвишшя, аби попередити тварин, які пасуться, якщо трапиться якась небезпека. Запримітивши якогось чужака, байбак стає на задні лапки і починає свистіти. За цим сигналом всі тваринки втікають у свої сховища, а вартовий за ними і залишаються там доти, поки вважають, що небезпека не минула. Відстань між ріками Сулою і Супоєм не перевищує шести миль, а від Дніпра до кордонів Московії буде не більше п’ятнадцяти-двадцяти миль. Там і знаходяться ці тваринки, які живуть так, як я описав. В інших місцях вони не водяться. В цих краях не можна нестися на коні учвал, бо всюди є безліч маленьких шпарок (наче кролячі нори); потрапляючи в них, коні падають і можуть переламати собі ноги. Зі мною кілька разів траплялась подібна історія. У травні та червні селяни полюють на байбаків; роблять це таким чином: виливають п’ять чи шість відер води в нору, тварини мусять звідти втікати, а при вході в нори селяни прилаштовують мішок або сітку. Спіймані маленькі тваринки не забувають своїх звичок і якщо їх не прив’язати добре, то в жовтні місяці вони зариваються десь удома для зимової сплячки. Якщо б їх не турбувати, то спали б шість повних місяців, як це роблять вовки і сурки. Мої байбаки спали навіть два тижні, довелося довго їх шукати, а як знаходили, то бачили нори, звідкіля мусив їх виганяти. Вони виглядали зовсім здичавілими.