У цих краях також водяться перепілки з блакитними лапками, їхнє м’ясо отруйне.
Також надибував у Дикому Полі, біля порогів вздовж Дніпра, тварину, схожу на нашу козу, але з тонкою і гладкою шерстю. Після линяння ця шерсть м’яка, наче шовк. Пізніше стає твердою, жорсткою, набираючи бурого кольору, але не такого як у кози. Ця тварина має два блискучо-білі роги і руською мовою називається сугак. Передні і задні кінцівки в неї добре розвинені, а в носі нема кістки. Коли пасеться, то ступає назад, інакше пастися не вміє. Я смакував м’ясо цієї тварини, воно таке ж смачне, як м’ясо косулі. А роги білі, блискучі і гладенькі; я зберігаю їх задля їхньої дивовижності.
У тих самих краях живуть олені, лані, дикі кози, пасуться цілими отарами. Є також дикі кабани неймовірної величини і дикі коні, що бігають табунами по п’ятдесят-шістдесят голів. Ці легкі коні дуже часто лякали нас, бо здалеку ми приймали їх за татарів. Названі коні нічого не вартують у роботі, навіть ті, яких приручили ще молодими. Лишень м’ясо їхнє смачне, ніжніше від телячого, та, як на мене, воно не вельми приємне і прісне. Тутешні люди, які їдять перець так само, як ми стручковий горошок, так приправляють його, що запах м’яса губиться. Щодо старих коней, яких важко приручити, то їх ведуть просто на бійню, де потім м’ясо продається, так само як баранина чи воловина. Крім того, ті коні мають дуже пошкоджені ноги, бо зроговіла шкіра так стискає їм копита, що вони тою шкірою вкриті і важко копита очистити. А тому коні не можуть добре бігати, і в цьому виявляється Боже провидіння, яке створило цю тварину для того, щоб вона повністю слугувала людині; коли знаходиться поза людською опікою, стає кволою істотою, нездатною навіть бігати.
Вздовж цих рік, на їхніх берегах, гніздиться також багато птахів, з таким великим горлом, що всередині знаходиться ніби цілий ставок, у якому зберігається жива риба, яку при потребі ті птахи поїдають. Таких самих птахів я бачив у Західній Індії. Іншими цікавими птахами є лелеки, їх тут дуже й дуже багато. Щодо буйволів та великих тварин, то їх багато на кордоні з Московією; там є також білі зайці та дикі коти. В цьому краї, неподалік Волощини, можна надибати довгорунних баранів з дещо короткими але ширшими хвостами трикутної форми; траплялись також барани, що сам хвіст їхній важив більше десяти фунтів. Ті хвости мають, звичайно, понад десять дюймів у діаметрі, а на кінці загострені і повні смачного товщу. У знатних людей цього краю можна також побачити псів і тарантських коней, тобто посмугованих, наче леопарди; вони дуже гарні та привабливі на вигляд, їх звичайно впрягають у карету, коли пани їдуть до королівського двору.
Великим недоліком цих українських земель є брак солі. Аби цьому зарадити, її привозять з Покуття, області, що лежить на кордоні з Трансільванією і належить полякам. Ця земля розташована за вісімдесят чи сто миль звідсіль, як це бачимо з карти; у криницях тут солона вода, з неї добувають сіль так само, як ми це робимо, і виготовляють з неї ніби маленькі хлібини товщиною на один дюйм і довгі на два. Триста таких маленьких хлібин продають за один шеляг. Тутешня сіль дуже смачна, хоча не така солона, як наша. Добувають ще й іншу сіль з попелу вільхи та дуба, вона дуже смачна з хлібом[70]. Ця сіль називається коломийською. Біля Кракова також є соляні копальні, там сіль вельми гарна, наче кришталь, а місцевість та називається Велічка. В тому краї також не вистачає смачної води і, гадаю, що через те, певне, з’являється в них та хвороба гостець, про яку вже розповідав.
ПРО КЛІМАТ
Хоча ці землі знаходяться на тій самій широті, що й Нормандія, тут суворіші та холодніші зими. Та ми про це ще скажемо. З-поміж того, що слід взяти до уваги в цьому краї, є морози, що останніми роками були такими тривалими, суворими і сильними, що неможливо було їх витримати не тільки людям, надто тим, хто ішов з військом чи знаходився у війську, але й худобі, наприклад, коням або іншим свійським тваринам. Той, хто несподівано опиняється серед такого морозу і не розплачується за це власним життям, вважає для себе щастям, коли виплутався з цього, втративши пальці рук чи ніг, занапастивши ніс, щоки, вуха і навіть ту частину тіла, яку з почуття сорому не смію називати. За якусь мить гасне їхнє природне тепло і вони відмирають з гангрени. Бувають організми сильніші, в яких частини тіла не охолоджуються так раптово, але все одно на них з’являються рани, такі ж болючі, як від опіків чи від лихоманки.
70
Тут, очевидно, йдеться про якусь текстуальну помилку. Таку сіль швидше можна вважати золою, яку виробляли на Прикарпатті і в інших районах України, а не присмаком до хліба.