Козаки, отже, не були якимось окремим народом, а гуртами польських та руських слов’ян, які заклали поселення в краї, що час від часу зазнавав спустошливих татарських вторгнень. Вони укріпилися в Малоросії, на тих землях, які ніхто не наважувався обробляти; щоднини доводилося захищати її із зброєю в руках. Таким чином, вони стали передовою вартою східних християн проти тогочасних завойовників-мусульман. На мою думку, першими козаками, взірцевими козаками, були запорожці[84], які поселилися на дніпровських островах, за водоспадами (порогами) цієї річки. Своєрідний архіпелаг, укритий густим очеретом, порізаний численними протоками, через які важко було пробитися човнами, забезпечував надійний захисток тим відчайдухам, які навдивовиж спритно правили своїми легкими байдаками. Зазначимо, що кримські татари, їхній постійний ворог, використовували у походах лише кінноту.
Із жахом побачивши в дитинстві козаків на Єлисейських полях[85], ми собі малюємо їх довгобородими чоловіками, одягненими на східний манер; вони сидять на невеликих конях і озброєні довгими списами. Та це нинішні козаки. Їхні предки були човнярами. Капітан Маржере[86], який служив у Росії в часи Бориса Годунова та першого з Лжедмитріїв, писав 1609 року: «Найкращу піхоту (російську) складають стрільці та козаки». Через півстоліття інший французький офіцер, добродій Боплан, котрий не раз брав участь у воєнних походах польського війська проти козаків, писав про них так: «Найбільш уміло і майстерно вони б’ються в таборі[87], під захистом возів (табір — це вози, під захист яких стають козаки, пересуваючись чистим полем), козаки дуже вправно стріляють із рушниць, своєї головної зброї… Вміють також воювати на морі, але в сідлі тримаються не найкращим чином». Те, що Боплан розповідає про їхнє вправне веслування, могло б здатися вигадкою, якби ці свідчення не підтверджувалися тогочасними руськими та польськими літописцями. «Я бачив, — говорить він, — і оглянув усі тринадцять порогів і переплив усі ті водоспади в єдиному човні вгору проти течії. Це видається неймовірним, бо серед цих порогів трапляються такі, що мають висоту 7 чи 8 стіп. Вирішуйте самі, чи легко тут було користуватися веслами. Серед козаків жоден не вважатиметься справжнім козаком, поки не перейде всіх тих порогів (пороги — скелясті перепони). Отож, за їхнім звичаєм, я й себе можу вважати козаком, і саме в цьому — моя слава, яку я здобув тією мандрівкою».
«Аби ви краще зрозуміли, що таке пороги, скажу вам, — продовжує Боплан, — що це руське слово, воно означає скеля. Пороги тягнуться кам’яною грядою впоперек ріки, деякі з них під водою, інші на рівні води; є й такі, що виступають на 9 чи 10 стіп над водою і скидаються на будинки. Пороги лежать неподалік один від одного, це виглядає так, ніби гребля чи загата, що перетинає течію ріки. В одних місцях вода падає з висоти 5—6 стіп, в інших — 6—7 стіп у залежності від того, яким є рівень води в Борисфені».
Призначенням запорізького братства була війна з поганами, себто з татарами, які спустошували кордонні землі Московії та Польщі. Мешканці дніпровських островів жили у вічній тривозі; так, звичайно, живуть на сторожових землях: сьогодні переслідуєш загін розбишак-татар, а завтра сам кидаєшся навтьоки від переважаючого ворога, їхнє основне поселення, назване Січ[88], було майстерно укріпленим табором із природним захистом. Жінкам вхід на Січ заборонявся; тут січовики мали тільки зброю та човни. Що ж до здобичі, взятої в походах, то вони поспішно її продавали, а золото і срібло, здобуте у ворога, ретельно ховали. Переважно довіряли свої скарби Дніпрові: опускали їх у річку, в якій кожен козак мав потаємну, лише йому одному знану, нору. Свої гармати так само затоплювали при нагальній потребі швидко перейти на інше місце.
Політична та адміністративна структура цієї ватаги була схожа на структуру всіх сусідніх слов’янських народностей: спільна власність на землю і худобу, поділ плодів спільної праці. Отож, найважливішим заняттям для запорожців був розбій на землі та піратство на морі. На Січі існувала абсолютна рівноправність козаків; певні повноваження надавали тільки старим козакам, зокрема право вирішувати спірні питання за давніми звичаями і традиціями козацької ватаги. Усі важливі справи залагоджувалися більшістю голосів. Лаштуючись у похід, вони обирали воєначальника, якого називали кошовий отаман, тобто похідний командир, влада якого була абсолютною і неподільною так, як і належить воєначальникові. Та після походу він знову був рівний із козаками, а крім того, звітував про свої дії — пояснював, яких він допустився помилок, тримав відповідь, чому не вдалися ті чи інші його задуми. Як і Стародавній Рим, Запорізька Січ поповнювала свою людність славними хлопцями, які пропонували сьої послуги; та не кожного до неї приймали. Навіть ті, хто явно підходив, мусили пройти випробувальний строк. Від них не вимагали документів, які підтверджували їхню доброчесність чи кваліфікацію, лишень треба було довести свою відвагу, вправність і мужність. Муштра була суворою, так як у наших флібустьєрів[89]. А втім, ніхто особливо не переймався минулим життям прийшлої людини: чи то був поляк чи русин, кріпак, а чи вільний чоловік, його радо приймали, якщо вважався гідний вступити до того грізного товариства. Прилучившись до Січі, він ставав привілейованим чоловіком, і кожен запорожець готовий був захищати зі зброєю в руках свого названого брата, якщо той не ладив із законом. Більшість козаків сповідувала православну віру. Коли їхня маленька республіка збільшилася і впорядковувалися інституції, козаки завели своє духівництво; духівники освячували човни, що вирушали у похід, відпускали їм гріхи in articule mortis[90]. Ті священики чесно виконували свої обов’язки і були гідні своєї пастви. Вони визначалися ще більшим неуцтвом, ніж інші чини православного руського духовенства, і до культових відправ додавали добру частку мусульманських та поганських звичаїв. Скажімо, вірили у привиди, віщунів, знахарів; вперто боронили свою віру і ладні були терпіти муки за православ’я, не знали та й не бажали знати, чим воно різниться від інших вірувань. У Києві існувала богословська школа[91], яку закінчувало багато козацьких священиків. Для них Київ був святим містом, і в кожній своїй суперечці з Польщею вони вимагали, щоб православне духовенство і школи зберігали тут свій примат чи принаймні мали цілковиту свободу.
84
Їхня назва утворена від двох руських слів: «за» і «поріг» (скеляста перепона). — Прим. авт.
85
1814 року одинадцятирічним хлопцем Проспер Меріме бачив на Єлисейських полях загони донських козаків.
86
Маржере Жак — французький шукач пригод XVI століття. У Росії був командиром кавалерійської роти (до 1612 року). Автор праці «Теперішній стан Російської імперії і Великого Московського князівства, про найбільш пам’ятні і трагічні події від року 1590 до вересня 1606 року».
87
Це слово слов’янського походження, яке гусити вживали у його прямому значенні, називаючи ним свої зібрання під відкритим небом; думка, що воно запозичене із Святого Письма, не відповідає дійсності. — Прим. авт.
89
Флібустьєри — морські розбійники. В XVII—XVIII ст. в Англії та Франції використовувалися для політичної боротьби.